ОЛЕКСАНДР ВОЛКОВ

Напевно, серед "богів" і "напівбогів" українського Олімпу немає настільки контраверсійної постаті, як постать Олександра Волкова. Його вважають найбільшим українським "олігархом" та говорять про його надзвичайний вплив на Президента Леоніда Кучму. Одні дивляться на цю постать зі страхом, інші - з ненавистю, ще інші - з заздрістю. Цей немолодий, огрядний чоловік дійсно відіграє неабияку роль у сучасній українській політиці. Але українські мас-медіа намагаються обходити Волкова мовчанкою. Він не любить часто "світитися" на екранах і шпальтах, хоча сам зберігає контроль над значною кількістю видань і каналів.

Олександр Михайлович Волков народився 30 квітня 1948 року у Києві. Його батько, Михайло Карпович, у роки Другої світової війни став Героєм Радянського Союзу. Тому дитинство Олександра Волкова минало у привілейованій родині. Хлопець не вельми дбав про своє майбутнє, а тому в школі не відзначався особливою старанністю. Батько вирішив, що хлопцеві пора зайнятися конкретною справою. Були хрущовські часи, у всіх на слуху був "Моральний кодекс будівника комунізму". Старше покоління вважало, що єдиним методом виховання молоді є залучення її до трудової діяльності, аби вберегти від західних впливів. Свою трудову біографію Олександр Волков розпочав у 16-річному віці з посади слюсаря-ремонтника Київського головпоштамту. У 1966 році поступив на заочне відділення технологічного факультету Київського торгово-економічного інституту. У 1970 році Олександра Волкова призвали до армійських лав. Служба проходила у спеціальній частині Московського військового округу. Не зовсім зрозумілим з біографії залишається два моменти: що означає "спеціальна частина" і чому Олександра Волкова було призвано в армію у 22-річному віці. Десь у цей же час його притягають до судової відповідальності за нанесення тілесних ушкоджень...

Як би там не було, у 1972 році він закінчує інститут і з цього часу працює у торгівлі - переважно в агропоромисловому комплексі. Саме з цього часу у Олександра Михайловича таке ніжне ставлення до всього, що пов'язане з АПК. У 1975 році Олександр Михайлович закінчує без відриву від виробництва Київький народний університет економіки та організації торгівлі.

Потяг до комерційної діяльності в Олександра Волкова прослідковувався ще у радянські часи. Подейкують, що на початку 80-х він мав серйозні неприємності - на дворі лютували андроповські морози, явно несприятливі для комерційної сфери. У 1989 році, дорісши у державно-торгівельній ієрархії до посади директора плодокомбінату Радянського району міста Києва, Олександр Волков вирішив створити свою першу легальну комерційну структуру - виробничий кооператив "Декор". Через два роки "Декор" увійшов до складу виробничо-комерційного об'єднання "ВГВ", на базі якого утворилося виробниче об'єднання "ВАМ". Обидва підприємства очолював Олександр Волков. Згодом з ініціативи Олександра Волкова утворилося кілька спільних підприємств: українсько-французьке ВТА (Всесвітнє торгове агентство), українсько-угорсько-голандське "Субіта", бельгійсько-українське "Белур". Компанія ВГВ створила також спільне українсько-італійське підприємство і відкрила у Києві на майдані Незалежності магазин "Rifle". Переважно увага Олександра Волкова зверталася на продукти харчування, одяг, автомобілі.

До кінця 1992 року аграрний бізнес дав свої плоди: грошей було достатньо для того, аби створити власний телеканал. Спільно з компаньйоном Віктором Герасимовим (який нині активно займається нафтобізнесом) Волков створює телевізійну компанію "Гравіс" (назва - складне сплетення літер з імен і прізвищ засновників). Практично одразу ж заговорили про те, що даний канал є "кишеньковим" каналом прем'єр-міністра Леоніда Кучми: дійсно, Кучма дуже часто "світився" на "Гравісі". У 1993 році Олександр Волков стає членом Ради промисловців і підприємців при Прем'єр-міністрові України.

У серпні того ж 1993 року телекомпанію "Гравіс" із легкої руки Олександра Волкова очолив 31-річний Віктор Лешик - колишній політичний оглядач Першого каналу. Подружня пара Віктор Лешик - Оксана Михайлова закріпили міцні позиції на "Гравісі" і сумлінно проводили в життя лінію Волкова. Згодом, коли Леонід Кучма стане Президентом, а Олександр Волков - його радником, Віктор Лешик очолить Національну телерадіокомпанію України.

У 1993 році Олександр Волков став членом Української спілки промисловців і підприємців. Того ж таки року УСПП вирішила однозначно підтримувати на президентських виборах кандидатуру Леоніда Кучми. У цей час Олександру Волкову в виборчій кампанії майбутнього Президента відводилася не остання роль. У 1994 році він увійшов у керівництво УСПП. Капітал та інформаційна підтримка Волковим Леоніда Кучми - це одна зі складових майбутнього успіху кандидата. Під час виборчої кампанії не обійшлося без неприємностей для Волкова: 30 червня 1994 року Національна компанія з телебачення та радіомовлення вирішила суттєво скоротити час, виділений в ефірі для "Гравісу". Це майже миттєво викликало реакцію різноманітних структур, у тому числі міжнародних, які розцінили даний крок прихильної до Л.Кравчука Нацради як "наступ тоталітаризму".

Одразу ж після перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах 1994 року Олександра Волкова призначають помічником Президента України. У першому ж інтерв'ю для преси Олександр Волков похвалився, що демонстративно приїхав в Адміністрацію Президента на шестисотому "мерседесі" і з золотим годинником "Ролекс". На новій посаді Волков курує роботу з колами вітчизняного бізнесу. Згодом у інтерв'ю "Зеркалу недели" Волков говорив: "Через мене, як через помічника президента, проходять інвестиційні проекти з зарубіжними, зокрема з французькими, фзраїльськими, американськими фірмами чи підприємствами, що представляють країни Бенілюксу. Так сталося, що в адміністрації Президента з великого бізнесу - я один. Тому з діловими людьми розмовляю зрозумілою їм мовою. Я знаю, чого вони хочуть, чим вони дихають. Розумію їх проблеми. Я все це відчув на собі до 1994 року. І хочу їм допомогти..." Жодне рішення в економічній галузі протягом 1994 - 1998 років не пройшло повз увагу Олександра Михайловича. Завдяки цьому ім'я Волкова стало майже сакральним у середовищі бізнесменів. Кредити, інвестиції, банківські позики, апеляції до Президента - все було у його руках, у його владі. Майже по-грибоєдовськи: "В чины выводит кто и пенсии даёт? Максим Петрович!"

Прийшовши у велику політику, Олександру Волкову необхідно було закріпитися, зміцнити свої позиції. Насамперед, Олександр Михайлович вирішив обома ногами стати на землі, тобто, у аграрній сфері. Почався новий переділ агроринку. Іноді він супроводжувався стріляниною, оскільки ряд осіб, наближених до екс-Президента Леоніда Кравчука, не бажали відступати без бою. Влітку 1994 року було важко поранено голову концерну "Украгротехсервіс" Володимира Бортника. Протягом першої половини 1994 року велися судово-міліційні "розборки" з головою правління агрофірми "Проскурів" Іваном Рудиком. Згодом Олександр Волков не лише став високим покровителем цих та інших осіб, задіяних у агробізнесі: Бортник і Рудик стали людьми, наближеними до Олександра Волкова.

Протягом перших трьох років президентства Леоніда Кучми Олександр Волков не афішувався на широкій публіці. Кому було потрібно знати про існування Волкова - той знав. Знав, скажімо, Олександр Ткаченко зі своєю фірмою "Земля і люди". Знала Ганна Антоньєва з "Артемідою". Знав Євген Імас. Знали Володимир Бортник з "Украгротехсервісом", Людмила Супрун з "Інтернафтою", Ігор Шаров та Ігор Бакай з "Республікою"...

У 1995 році Олександр Волков спільно з Вадимом Рабиновичем започатковують два нових проекти. Перший був суцільно бізнесовим і називався "Торгово-промислова палата "Україна - Ізраїль". Другий - комерційно-інформаційним, і носив назву "Телеканал "1+1". Партнером Олександра Волкова в обох випадках виступав громадянин Ізраїлю Вадим Рабинович. Протягом найближчих трьох років Рабинович буде одним із найближчих співробітників Волкова.

Грім грянув несподівано. 12 травня 1997 року народні депутати Григорій Омельченко та Анатолій Єрмак оголосили у Верховній Раді України депутатський запит на ім'я Президента: "Нами в порядку статті 13 Закону України "Про статус народного депутата України" отримана інформація і матеріали (ксерокопії документів, фото) про відкриття Вашим помічником, Олександром Волковим, та іншими особами валютних рахунків у іноземних банках, створенні ними комерційних структур і проведення різноманітних фінансових операцій. Попередня перевірка Служби безпеки України (яка проводилася за нашим зверненням) підтверджує наведену інформацію. Як нам стало відомо, зацікавленими особами чиниться тиск на співробітників СБУ, які зайняті перевіркою. З метою всебічної і об'єктивної перевірки отриманої нами інформації, керуючись статтею 12 закону "Про статус народного депутата України", просимо Вас: 1. Доручити проведення перевірки голові Служби безпеки України В.Радченку. Ми готові надати допомогу в проведенні цієї перевірки. 2. Про результати перевірки і прийняте рішення просимо вас повідомити нам".

На що розраховували Г.Омельченко та А.Єрмак? Очевидно, вони надто захопилися ідеєю кампанії "Чисті руки", задекларованої Президентом. Суть кампанії полягала у тому, що необхідно провести ретельні перевірки з тією метою, аби на жодному щаблі влади не залишилося людей, бодай якимось чином причетних до корупції. Олександр Волков одразу ж заперечив усі викладені факти, заявивши, що з 1994 року він не має причетності до діяльності бізнесових структур, а на його старих рахунках немає жодної копійки. Поведінку Омельченка та Єрмака він кваліфікував як бажання зайняти високі посади у силових структурах. До того ж Олександр Михайлович спробував - алаверди - скомпрометувати Омельченка, розповівши про його візити до Президента і випрошування посад. Назрівала війна компроматів, але парламентські вибори призвели до її затихання.

Під час виборів Олександр Волков вирішив спробувати створити блок партій під назвою "НЕП" - "Народовладдя. Економіка. Порядок". До блоку увійшли Демократична партія України, лідер якої, Володимир Яворівський, обломавшись на хиткому "Мості", вирішив не випробовувати долю і не бавитися в ідеалізм та альтруїзм, а також Партія економічного відродження Криму. Собі Олександр Михайлович відвів скромне сьоме місце у партійному списку. Але у тому ж списку бачимо чимало давніх друзів Волкова - ще з часів УСПП. Скажімо, віце-президент УСПП, голова Української національної асамблеї підприємців Сергій Погорєлов, голова концерну "Украгротехсервіс" Володимир Бортник, голова Донецької обласної організації керівників підприємств Юхим Зв'ягільський, генеральний директор концерну "Орлан" Євген Червоненко, генеральний директор фірми "Мономах" В.Барабаш, голова правління агрофірми "Проскурів" Іван Рудик та інші бізнесмени. Але на виборах 1998 року НЕП зумів набрати лише 1.2% голосів виборців. Чи не тоді Олександр Волков вирішив, що майбутнє української політики - не за партіями, а за олігархічними групами?

Поразка блоку не охолодила Олександра Волкова. Навпаки, він почав активніше діяти. Не перебуваючи у стінах парламенту, він мав чимало впливових осіб серед депутатів і міг з успіхом лобіювати свої інтереси. Вірність Олександру Волкову зберігала значна частина фракції Народно-демократичної партії. Він мав безсумнівний вплив на телекомпанії УТ-1, "1+1", "Гравіс", радіокомпанію "Європа-плюс". Частково під його впливом перебували Аграрна партія України, Партія регіонального відродження України, а після приходу в Демократичну партію України Ганни Антоньєвої - і значна частина членства ДемПУ. Волков міг опиратися на значну кількість бізнесменів, політиків, банкірів, які складали своєрідну "волковську гвардію". Станом на 1998 рік Волков став дійсно "непотоплюваним".

Олександр Волков зумів вчасно зрозуміти принцип роботи механізмів, задіяних в олігархічних суспільствах. У 1994 році в оточенні Леоніда Кучми було двоє впливових представників столичного істеблішменту, "київського клану" - Олександр Волков та Дмитро Табачник. Решта "киян" підтримали Кравчука. Відповідно, Волков і Табачник згодом опинилися і в найближчому оточенні новообраного Президента, маючи реальні важелі впливу на прийняття важливих державних рішень. Однак Дмитро Табачник зробив дві помилки: по-перше, він занадто багато "світився", і цим самим акумулював на собі значний негатив, а по-друге - не зумів створити потужної економічної сили загальнодержавного значення, яка могла би стати гарантом успішної кар'єри її творця. Волков виявився далекогляднішим. Якщо Табачник вигравав у тактичних питаннях, то Волков працював на перспективу. Він спокійно спостерігав за ростом і падінням свого колеги, іноді, можливо, злегка допомагаючи йому - як у рості, так і у падінні. Від 1997 року Волков міцно посідає неформальний пост головного фаворита Президента.

На довиборах до Верховної Ради України влітку 1998 року Олександр Волков пройшов у Верховну Раду по 208 (Козелецькому) виборчому округу Чернігівської області. У березні 1998 року тут пробував свої сили один із приятелів Волкова - екс-прем'єр-міністр України Віталій Масол, однак зміг посісти лише четверте місце. Волков виявився більш вдалим гравцем: він практично сходу зумів обеззброїти своїх суперників і набрав майже 80% голосів. Згодом ряд аналітиків радили: уважно вивчайте виборчу кампанію Волкова, бо саме за цим, відпрацьованим у Козелецькому окрузі, сценарієм відбуватимуться згодом вибори Президента України.

Одним із перших запитань, які задали журналісти Олександру Волкову після його обрання до Верховної Ради, було: "Чи станете ви членом фракції Народно-демократичної партії?". Волков відповів без особливих вагань: "З політичними імпотентами не бажаю мати нічого спільного". Стало зрозумілим, що ні Президенту, ні Волкову народні демократи більше не потрібні. Розмови про політичне структурування суспільства, про роль партій виявилися й надалі розмовами. Місце, яке у нормальному суспільстві займають партійні організації, зайняли олігархічні утворення, що поєднували у собі все - бізнес, політику, мас-медіа... Народно-демократична партія відгукнулася на образу по-філософськи: "Що кому болить, той про те і згадує".

Розпочинається "холодна війна" між Народно-демократичною партією та Олександром Волковим, який, ставши народним депутатом, змінив і свій офіційний статус в оточенні Л.Кучми - з помічників став радником Президента. Ця війна показала, що окрема особа як репрезентант потужного олігархічного синдикату в Україні може важити більше, аніж кількасоттисячна партія. У грудні 1998 року йде зі своєї посади глава Адміністрації Президента України Євген Кушнарьов (за сумісництвом - заступник голови НДП). Порушується кримінальна справа проти сина голови НДП Анатолія Матвієнка. Починається активне розмивання фракції НДП у Верховній Раді. Дамоклів меч відставки навис над прем'єр-міністром Валерієм Пустовойтенком. Народних демократів за інерцією продовжують називати "партією влади", хоча насправді ініціативу перехопили інші політичні сили, не в останню чергу підсилені та організовані Олександром Волковим. Тактичний крок НДП - спроба публічного висунення вимог до Президента, на основі яких була би можливою підтримка кандидатури Леоніда Кучми на наступних президентських виборах - бажаного результату не дав: Президент рішуче заявив, що ні з ким не збирається укладати будь-які угоди.

Натомість у грудні 1998 року стало відомо, що за ініціативи Олександра Волкова Президент розпускає Координаційну раду політичних партій і громадських організацій при Президентові України, а натомість створює Координаційну раду з питань внутрішньої політики. До складу Ради увійшли чимало відомих в Україні політиків. Однак у цій структурі майже не була представлена НДП (Сергій Куніцин та Зиновій Кулик у розрахунок не бралися - вони були присутні у цій структурі як посадові особи, а не як партійці, а Іван Плющ був включений у список без його згоди; до того ж Зиновій Кулик невдовзі полишив лави НДП, перейшовши у волковський “Демократичний Союз”). Більше того, у списку не виявилося багатьох людей, які би - за логікою - мали би там бути. Скажімо, Секретар Ради національної безпеки та оброни України Володимир Горбулін, Прем'єр-міністр України Валерій Пустовойтенко, Міністр закордонних справ Борис Тарасюк, глава Адміністрації Президента України Євген Кушнарьов... Причину їхньої відсутності пояснювали дуже просто: всі ці люди перебувають у, м'яко кажучи, натягнутих стосунках з Олександром Михайловичем і тому перебувають на грані звільнення з займаних посад.

Ще однією перемогою Олександра Волкова було усунення від активної діяльності на медіа-ринку та в оточенні Президента Володимира Сівковича. У вересні 1998 року Президент підписав указ про акціонування Національної телерадіокомпанії. Прогнозувалося, що найактивнішу участь в акціонуванні телебачення візьмуть три особи - Олександр Волков, міністр інформації Зиновій Кулик та креатура Волкова, президент НТРК В.Лешик. Однак у той час, коли "інформаційний триумвірат" святкував перемогу, радник Президента Володимир Сівкович добився, аби наступним своїм розпорядженням Леонід Кучма призначив президентом НТРК Миколу Княжицького – “людину Сівковича”. Це був серйозний удар по амбіціям Волкова. Телебачення фактично опинялося в руках його політичних суперників. Тим більше, що преса у цьому зв'язку заговорила про падіння рейтингу Олександра Михайловича в оточенні Президента. Волков не звик до таких поразок. На початку листопада 1998 року він, мобілізувавши всі зусилля і використавши як привід спробу Княжицького усунути з ефіру найбільш пропрезидентську програму "Сім днів" (у ролі ведучого - ультралояльний Вадим Долганов), знову повертає все на свої місця. Сівковича було усунуто. Княжицького - піддано опалі. Більшість співробітників Першого загальнонаціонального каналу, набраних у штат Княжицьким - звільнено. У крісло президента НТРК пересів міністр інформації Зиновій Кулик. Саме міністерство було ліквідовано. Волков знову відновив свої позиції.

Свята перемоги над Сівковичем не змогла засмутити навіть суперечка з давнім компаньйоном Вадимом Рабиновичем. У жовтні 1998 року Рабинович заявив, що він повністю відходить від участі у проекті "1+1". Таким чином, Волков позбувся ще одного приятеля, однак здобув потужне джерело впливу - найпопулярніший канал українського телебачення.

У грудні 1998 року журнал "Компаньйон", досліджуючи ступінь впливовсті тих чи інших політиків та фінансистів на хід прийняття рішень Президента, писав: "На перше місце... нашими інтервьюерами був поставлений народний депутат Олександр Волков. Таку високу оцінку експертами діяльності пана Волкова можна пояснити рядом тактичних перемог останнього, у результаті яких було послаблено вплив на Президента України лідерів інших лобістських груп. Отже, до тактичних перемог Олександра Волкова можна віднести: створення при Президентові України Ради з внутрішньої політики, звільнення Президентом Євгена Кушнарьова з посади голови президентської Адміністрації, кадрові зміни у керівному складі Демократичної партії України, що готуються, припинення активної діяльності на державному ТБ Володимира Сівковича". Це був своєрідний підсумок останнього кварталу 1998 року.

У 1998 році Олександр Волков відсвяткував своє 50-річчя. Своєрідний проміжний фініш, час підбивати підсумки. Волков на цей час став фактично другою людиною в державі. А за впливовістю, можливо, навіть першою. У коридорах влади жартували, що настрій Леоніда Кучми залежить від того, хто останнім вийде з його кабінету. Як правило, останнім виходив саме Волков. Всесильний політик, бізнесмен великого масштабу. Чудовий сім'янин: молодша на 11 років за чоловіка дружина Алла Петрівна, дві доньки - двадцятирічна Ніна та тринадцятирічна Олександра... Що ще, здавалось би, потрібно для повного щастя?

Із початком 1999 року Олександр Волков активно включився у виборчу кампанію, допомігши Леонідові Кучмі стати Президентом у 1994 році, він вирішив знову вийти у електоральний театр у ролі продюсера та імпресаріо свого улюбленого актора. З цією метою було сторено Всеукраїнський благодійний фонд "Соціальний захист", у роботі якого були задіяні такі поважні люди, як голова Нацбанку Віктор Ющенко, академік Олександр Шалімов, академік Іван Курас, екс-прем'єр-міністр Віталій Масол, віце-спікер Віктор Медведчук. Фонд впритул зайнявся підготовкою до виборчої кампанії. Протягом короткого часу відділення Фонду було розгорнуто у всіх обласних та районних центрах України та Автономної Республіки Крим.

Щоправда, і тут не обійшлося без певних сумнівів і підозр з боку політиків і журналістів. Сергій Рахманін, скажімо, писав: "Колеги Олександра Михайловича по лобістському бізнесу назойливо навіюють главі держави, що його колишній помічник йому зраджує. Що пан Волков має намір зробити ставку у перегонах-99 на спікера, а не на Президента. Сам пан Волков у цій ситуації майже напевне повинен переконувати пана Кучму, що він і досі вірний присязі. А з Ткаченком якшається в ім'я інтересів Президента - контролює ситуацію у суміжному цеху". Як би там не було, але неозброєним оком було видно, що у Олександра Волкова та Олександра Ткаченка дуже теплі стосунки, які підкріплені і спільними економічними інтересами.

Ситуація у стосунках між Ткаченком і Волковим змінилася у травні 1999 року, саме тоді, коли Ткаченко зробив спробу висунути свою кандидатуру на президентських виборах. На прохання ряду видань Волков заявив, що Ткаченко навряд чи висуне свою кандидатуру і навряд чи заяви деяких лідерів СелПУ з цього приводу можна сприймати всерйоз. Відчувалося, що Волков розгубився: він не сподівався від Ткаченка такого кроку. Волков зробив ставку на Кучму і вирішив грати свою гру до кінця. Ткаченка така позиція свого колишнього партнера розлютила: "Та хто він такий, цей Волков, аби давати коментарі? Волков є лише Волков - і не більше", такою була офіційна відповідь Олександра Ткаченка.

На початку 1999 року Олександр Волков здобуває ще кілька великих перемог. Скажімо, йому вдалося розмити середовище НДП і створити свою депутатську групу "Відродження регіонів". Йому вдалося перехопити ініціативу у ДемПУ і добитися, аби партію очолила Ганна Антоньєва. Йому вдалося поставити своїх людей на губернаторські пости у ряді областей України. Йому вдалося добитися, аби агропромисловий комплекс України очолив саме Михайло Гладій, а Адміністрацію Президента - Микола Білоблоцький. Нарешті, у травні 1999 року Олександр Волков створює партію “Демократичний Союз” (після легкого конфлікту з Г.Антоньєвою), яка виникла переважно на грунті Фонду "Соціальний захист". Очолив партію історик О.Рафальський – декан історичного факультет Кіровоградського педуніверситету. Сам Волков сидів у президії з'їзду (який відбувся без участі ЗМІ), а також увійшов до правління партії. Коли виникло питання про реєстрацію партійної структури, Олександр Михайлович скромно попросив, аби цю справу доручили йому: він, мовляв, найде необхідні важелі, аби вплинути на Мінюст і зареєструвати партію у найкоротші терміни.

У червні 1999 року проти Волкова було висунено чергове звинувачення. Невгамовні депутати О.Омельченко та А.Єрмак повідомили: згідно з офіційним листом прес-секретаря Брюссельського суду Жоса Кольпена суддя Коллет Кальоверт висунула звинувачення проти О.Волкова у відмиванні ним "брудних грошей". За ухвалою судді заблоковано валютні рахунки Волкова і рахунки його комерційних структур, відкритих ним у 1994 - 1997 роках, на яких нараховувалося 135 млн. бельгійських франків (близько 4 млн. США), а також арештовано престижні автомобілі й нерухомість Волкова в Бельгії.

Народний депутат Сергій Терьохін з цього приводу висловився наступним чином: "Я пам'ятаю свою розмову з послом Бельгії. Він із широко відкритими очима говорив: "Пане Терьохін, я нічого не розумію. Мені зараз міністерство юстиції Бельгії надіслало депешу, згідно з якою я маю розіслати по всіх країнах Шенгену заборону на право помічника Президента в'їжджати у ці країни! Що це таке? Чому у вас про те ніхто не пише?".

17 червня 1999 року Верховна Рада України створила спеціальну слідчу комісію з розгляду діяльності народного депутата Олександра Волкова. За створення такої комісії проголосували 271 народний депутат. Як зіронізував тележурналіст Сергій Набока, одного разу вже було створено одну парламентську комісію, яка, заглибившись у документи і побачивши розмах справи, тихенько саморозпустилася. Чи не станеться подібна ситуація і цього разу?

Народний депутат І.Осташ вважає, що Волков став жертвою інтриг у середовищі довкола Президента і що "є політичне благословення "справи Волкова" за межами парламенту". О.Ємець вважає, що "не можна виключати чинник внутрішніх суперечностей між тими чи тими фінансово політичними групами в парламенті, котрі прагнуть ослабити одна одну".

У листопаді 1999 року Олександр Волков відсвяткував перемогу Леоніда Кучми на президентських виборах. Здавалося, його становище максимально зміцнилося. Він двічі виграв президентські вибори! Адже саме Фонд “Соціальний захист” найбільше доклався до мобілізації сил на підтримку Леоніда Кучми. У руках Волкова опинилися важливі важелі. Під його вплив потрапили фракція “Відродження регіонів” та ряд партій. Під його опікою виходили популярні журнали “ПіК” та “Лидер”. Він створив найпотужнішу базу даних, в якій було враховано все – від кількості лазень в глухих поліських селах до рівня критичності і опозиційності матеріалів, підготовлених тим чи іншим журналістом. Подібною базою даних не могли похвалитися навіть правоохоронні органи. Він розробив цілу науку про виборчі технології і зацікавився питаннями ідеологічними (у 1999 році Волков підготував дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата політичних наук – дисертація була присвячена саме питанням ідеології). Зрештою, Волков задумався над тим, аби створити потужний партійний блок, до якого мали би увійти ДС, СДПУ(о), ДемПУ, ЛПУ та АПУ. Почалися навіть приготування до урочистого створення блоку. В окремих регіонах було підписано декларації намірів...

У цей же час Олександр Волков виступив серед ініціаторів проведення Всеукраїнського референдуму, результати якого мали обмежити роль парламенту в Україні і зміцнити позиції Президента. Складалося враження, що Волков став фанатом Кучми. Всі свої дії він скеровував на перетворення Президента на “Боголюдину”. У період підготовки до референдуму Волков також включився у кампанію з усунення лівих сил від керівництва парламентом. “Права революція” пройшла напрочуд легко, і Волков навіть на певному етапі розгубився: а чи є й надалі доцільність проведення референдуму? Виявилося, що доцільність була. Результати референдуму (під час якого були застосовані ті ж технології, що й на виборах Президента) ніхто не наважився назвати достовірними. Всі розуміли, яким чином були досягнуті абсолютно нереальні показники. Проте тепер Президент вже мав практично необмежену владу.

Тінь Волкова виразно проглядається у багатьох подіях сучасності. Розвал “Канівської четвірки” напередодні виборів 1999 року? Ну хто сумнівається у тому, що тут доклався Волков? А хто переконав Петра Симоненка не знімати своєї кандидатури на користь Олександра Мороза? І хто створив цілу істерію довкола лівої загрози в Україні у той час, як ліві могли становити загрозу хіба лише собі самим? Чи хто порадив Президенту призначити на пост Прем'єр-міністра саме Віктора Ющенка? А потім допоміг провести цю кандидатуру через Верховну Раду? Всюди і скрізь вбачається постать Олександра Михайловича. У одній із статтей Волков пожалівся, що його, мовляв, прозвали “директором-розпорядником” Верховної Ради. Цікаво, і чого б то?

Щоправда, Волков допустив і суттєву помилку, яка може йому дорого коштувати. Він погодився на те, аби Юлія Тимошенко посіла пост віце-прем'єр-міністра. Можливо, він розглядав “Леді Ю.” як тимчасову фігуру, яка “відповість” за газові борги і кінцево себе скомпрометує. Але у даному випадку він помилився… Здається, найшла коса на камінь.

Волков став також першим, хто озвучив бажану для Леоніда Кучми думку: “Ще не ясно, за якою Конституцією ми обирали нинішнього Президента. Ви ж знаєте, що коли його обирали вперше, - Конституції не було, а саме у Конституції 97 року написано, що Президент може обіймати посаду не більше двох термінів. А закон не має зворотньої сили”.

День 52-річчя Волкова співпав із Різдвом Христовим. З цього приводу в Україні жартували – мовляв, яки зі свят є більшим? Українські політики навперебій змагалися у риториці. Леонід Кравчук захоплювався: ”Волков такий азартний, темпераментний, і очевидно, що гра для нього в житті – це все”. Олексій Кучеренко (який невдовзі став Запорізьким губернатором) говорив, що для нього “Волков насамперед це мужик з великої літери, справжній. Дуже ввічливий і коректний у спілкуванні з колегами. Бажаю йому і далі бути мужиком”. Навіть Лесь Танюк говорив, що “нерідко завдяки Волкову розумієш, що ми серед людей працюємо, а не серед вовків”. А іронічний Олександр Мороз не оминув нагоди сипнути вбік Волкова жменю кпинів: ”Статус дня народження Волкова як загальнодержавного свята не викликає сумнівів. Думаю, що скоро він підніметься до статусу загальносвітового, коли відзначити подію захочуть всі ті друзі Олександра Михайловича, які вже перебувають у еміграції”.

Як кажуть, врекли. Останнім часом справи Волкова дещо похитнулися. Рідшає фракція “Відродження регіонів” (із неї вийшов, скажімо, Дмитро Табачник). Фактично провальними для “Демократичного Союзу” були літні довибори до Верховної Ради – Зиновій Кулик у Львові не пройшов до парламенту, Ігор Бакай, пройшовши, вирішив іти у фракцію “Реформи-Конгрес”. Після вражаючих цифр на президентських виборах і на референдумі, здавалося б, ДС застраховано від будь-яких програшів. Тобто, стався якийсь збій і потрібно переглянути стратегію і тактику?