ГРИГОРІЙ СУРКІС

Григорій Михайлович Суркіс народився 5 вересня 1949 року в Одесі, в єврейській родині. Один біограф про нього писав: “Народився на Куликовому полі (район в Одесі) о третій годині ночі. Зріст мав 52 см, вагу - 3.200”. Батько — Михайло (Рахміль) Давидович, військовий лікар на той час перебував у Німеччині. Мати, Рімма Яківна (Янівна), донька тоді відомого київського футбольного коментатора Яна Горінштейна, працювала у книготоргівлі. У дитинстві Суркісам довелося багато подорожувати: з Одеси — до Фрунзе, з Фрунзе — до Фергани... 1958 року родина Суркісів переїхала до Києва, де Григорій пішов у 4-й клас 154-ї школи. Того ж року у Давида і Рімми Суркісів народився ще один син — Ігор.

У 1966 році Григорій Суркіс поступив у Київський технологічний інститут харчової промисловості, на спеціальність "Машини та апарати харчових виробництв". У 1972 році закінчив інститут з дипломом інженера-механіка. Два роки попрацював за фахом - старшим інженером контори матеріально-технічного постачання Головплодвинпрому. Але вже у 1974 році вирішив пов'язати подальшу долю з галуззю містобудування. І в цій галузі він пройшов шлях, подібний до шляху Валерія Пустовойтенка - від прораба до відповідального працівника міськвиконкому. Завершив свою міськвиконкомівську кар'єру керівником Управління виробничо-технічної комплектації Київміськжитлоуправління. Як стверджують кияни, у 1991 році Григорій Суркіс приватизував це управління, перетворивши його на окрему фірму. Це був один із перших випадків приватизації у колишньому державному секторі. За одним заходом було приватизовано й будинок, у якому раніше містилося управління - у Філіпповському провулку Києва. Нині там працює типографія, яка також належить структурам, очолюваним Суркісом.

Що ж підштовхнуло Григорія Суркіса до того, аби перейти у бізнес? Протягом тривалого часу Григорій Рахмільович працював пліч-о-пліч з мером Києва Валентином Згурським. У 1979 - 1989 рр. Згурський був депутатом Верховної Ради СРСР, головою комісії з житлово-комунальних питань Ради національностей. Окрім того, він очолював асоціацію мерів столиць союзних республік, Москви і Ленінграду. Тобто, Валентин Арсентійович був особою вельми знаною і вельми поважаною. І Григорій Суркіс користався його підтримкою і покровительством. У 1989 році Згурського раптом не обрали до Верховної Ради СРСР. У 1990 році він позбувся крісла мера Києва. Крах політичної кар'єри був сигналом до того, що потрібно думати про кар'єру бізнесмена. І саме у цьому плані йому був вигідним Григорій Суркіс, який зберігав за собою одне з найпотужніших управлінь, в залежності від якого перебували майже всі ЖЕК-и столиці.

У 1991 році за ініціативи Суркіса виникають довірчі товариства "Омета" і "Омета-Інстер", а також ряд українсько-американських підприємств. 21 грудня 1992 року внаслідок об'єднання структур Григорія Суркіса, Віктора Медведчука та Валентина Згурського утворюється компанія "Омета-ХХІ". Формально це було об'єднання "Омети", "Омети-Інстер", Міжнародної адвокатської компанії, редакції газети "Закон і бізнес". Тоді ж компанія прийняла рішення про емісію цінних паперів на суму 400 тис. У лютому 1993 року почалася підписка на акції по номіналу в 1000, в перспективі - $10 за кожну акцію. Тоді ж, у лютому 1993 року, фонд "Омета", президентом якого став Григорій Суркіс, продавав акції по 1250 крб., у березні - вже по 1275 крб, у квітні - по 1350 крб. Ціна продажу за перші два місяці зросла на 35%. Станом на червень 1993 року 12 тисяч акціонерів вклали в фонд 440 млн. крб.

Поступово окреслилося й коло людей, які створили серцевину нового економічного клану. Окрім Валентина Згурського, Григорія Суркіса та Віктора Медведчука, у "Ометі" почали світитися імена представників молодшого покоління, переважно з оточення молодшого брата Суркіса Ігора. Згодом Григорій Суркіс висловився про свою команду наступникм чином:"Ми - це щось неподільне. "Я" в даному випадку не проходить. Ми всі - друзі , партнери "по жизні": Валентин Згурський, Віктор Медведчук, мій молодший брат Ігор, Богдан Губський, Юра Карпенко, Юра Лях, я... Чудова сімка... У кожного - своя ділянка роботи в єдиному холдингу".

Окрім діяльності в "Ометі", ця сімка також прорвалася на вітчизняний нафторинок. У 1992 році банківські кредити ще давалися під 5 - 7% річних. Використовуючи обвальну інфляцію, сімка почала ввозити нафту, переробляти її на вітчизняних заводах і реалізовувати нафтопродукти по всій території України, а виручені гроші пустила у виробництво. Як вважає В.Піховшек, саме тоді й проявилася сила "сімки". Кожен знав, що потрібно робити. Суркіс укладав угоди, Згурський використовував старі зв'язки для їхньої реалізації, Медведчук дбав про юридичну сторону справи, Лях - про пошук банківських кредитів і так далі.

У 1993 році, окрім "Омети", "чудова сімка" започатковує ще один проект - концерн "Славутич". Григорій Суркіс став президентом концерну. І саме у цей час відбувається розростання бізнесового оточення "сімки", її проникнення у регіони. 1993 - початок 1994 років - це період активного росту концерну. Про Суркіса почали говорити. Суркіс став уособленням новітнього українського капіталізму. Більше того - концерн "Славутич" потрапив у фавор до президента Леоніда Кравчука, який створив для цієї промислово-фінансової групи режим максимального сприяння. Говорячи про концерн "Славутич", один із соратників Суркіса Б.Губський сказав: "Концерн заснували у 1992 році мої друзі і я. До 1992 року ми працювали кожен у своїй фірмі, а потім вирішили об'єднати наші спільні інтереси однією, також спільною, компанією. Структурно концерн об'єднує цілу низку фірм, що працюють самостійно. Але це - закрите акціонерне товариство. Тому я, як голова ради директорів, не прагну розповідати широкій громадськості про його роботу. Концерн має три стратегічні напрями діяльності: постачання енергоносіїв, переробка сільгосппродукції та інвестиційні проекти".

Варто згадати ще й третій проект, який зародився у середовищі "сімки" на початку 90-х. Мається на увазі "купівля" футбольного клубу "Динамо" (Київ). Скориставшися скрутним становищем, у яке потрапило "Динамо", Григорій Суркіс у 1991 році створив спільне підприємство "Динамо-Атлантик", яке згодом очолив його брат, а до 1993 року повністю встановив контроль над футбольним клубом. Залишаються загадкою ті важелі, які вплинули на СБУ (оскільки "Динамо" створювався як спортивний клуб під егідою держбезпеки) і примусили Є.Марчука віддати команду "Динамо" у руки підприємців. Григорій Суркіс став першим українським бізнесменом, який зрозумів, що спорт також може приносити чималі гроші. Вклавши певний капітал у "Динамо" і створивши найкращу спортивно-тренувальну базу на території СНД, запросивши Валерія Лобановського повернутися у команду в ролі тренера, Григорій Суркіс зробив серйозні інвестиції, які скоро обернулися суперприбутками. Невдовзі футболісти київського "Динамо" перетворилися на нормальний товар, який можна було продавати в інші клуби за немалі гроші. Дід Суркіса заробляв гроші на футболі - коментуючи матчі. Суркіс більш активно почав розкручувати футбольний бізнес. Де би покійний Ян Петрович міг подумати, що на футболі можна так незле заробити!

Вибори 1994 року вдарили по "Славутичу". Для Г.Суркіса починається те, що прийнято іменувати "чорною смугою". Це пов'язувалося насамперед з тим, що Г.Суркіс ніяк не зміг знайти спільної мови з новим Президентом. У листопаді 1994 року Л.Кучма охарактеризував концерн "Славутич" як "монопольки, котрі при мізерних статутних фондах умудрилися оперувати міліардами доларів". Приблизно у той же час розгоряється скандал зі спробою підкупу суддів та дискваліфікацією "Динамо". Все це похитнуло фінансову імперію Суркіса. У січні 1995 року "Омета" оголосила, що дивідендів за 1994 рік не буде. Вкладники кинулися продавати акції, але їх ніхто не купував. Купівля акцій "Омети" відновилася лише наприкінці 1996 року - за ціною 2,4 коп. за акцію...

"Славутич" був готовий до війни. Найближчий соратник Г.Суркіса В.Медведчук провів навіть "розвідку боєм", зробивши випад проти Президента: "Прийшла пора декретів, валяться відпрацьовані схеми. З ніг на голову ставиться законодавство... Починається пошук ворогів серед господарників, розвалюється виробництво". Але Леонід Кучма і не думав нападати. Він просто деякий час не звертав уваги на Григорія Суркіса і компанію. Цей "деякий час" дав можливість "Славутичеві" знову стати на ноги.

Павло Лазаренко, даючи прес-конференцію у Львові, у листопаді 1997 року заявив: "Кому заважав "Славутич"? Компанія тримала у своїх руках серйозні важелі впливу на нафто-газовий комплекс. Без "Славутича" на ринку нафти почалися нові конфлікти". Зрештою, "Славутич" нікуди й не збирався йти. Він просто зробив крок назад, але не відступив повністю.

У 1995 році Григорій Суркіс робить ще один політичний крок - він стає членом Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) і надає у розпорядження партії значні капітали "Славутича". Через рік Суркіс накреслив принципи, якими, на його думку, має керуватися партія: "Для об'єднаної соціал-демократичної партії існують три необхідні умови - соціальний захист, ринкові відносини і широкий спектр демократичних перетворень". Дуже скоро партія вибилася у роль провідних партій України. З нею почали рахуватися. Більше того - СДПУ(о) потіснила інших конкурентів із табору соціал-демократії, насамперед прихильників Юрія Буздугана. Реально в СДПУ(о) від соціал-демократичної ідеї залишилася лише назва. Буздуган признавався: так, я - бернштейніанець. Онопенко та Суркіс не могли знайти для себе ідеологічного визначення.

Але через політику почалося й повернення "Славутича". У 1996 році "Славутич" не лише відродився, але й знову повернув до себе любов Президента. У серпні 1996 року Президент на знак "вічного миру" між ним і Суркісом нагородив Григорія Рахмільовича орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (пізніше він став кавалером ще й ІІ ступеня цієї нагороди). Того ж року Суркіса визнано "Людиною року" у номінації "Бізнесмен року" (через рік він знову отримав цей титул - уже в номінації "Меценат року").

Того ж 1996 р. Григорій Суркіс офіційно вніс певні зміни у свої документи - якщо раніше у паспорті значилося "Суркіс Григорій Рахмільович", то відтепер відповідна графа читалася "Суркіс Григорій Михайлович". Це викликало певне невдоволення в єврейській громаді Києва. Напередодні нинішніх виборів мера широко відомим став лист групи киян (Кагарлицький, Гольдберг, Шаїнська, Гольдман), які запитували у Г.Суркіса: "Скажіть, чому Ви - єврей за походженням і характером, відхрещуєтеся від нашої національності і від імені свого батька Суркіса Рахміля Давидовича? Хіба в Україні євреї переслідуються? Ви погляньте хоча б на наш парламент і ту фракцію, в яку Ви входите. Хіба погано, що поряд з Вами працюють депутати-євреї: Зв'ягільський, Табачник, Гурвіц, Дворкіс, Медведчук, Йоффе, Губський, Косаківський, Бродський, Бабич та інші? Все більше і більше українських євреїв призначаються на високі державні посади і керують містами і областями... Радником по культурі нинішнього Президента України Кучми Л.Д. є також Ваша довірена особа - єврей Юрій Рибчинський. Ніхто не утискає євреїв і в засобах масової інформації... Тоді чому ж Ви опустилися до того, що відреклися від імені свого батька, бажаючи приховати національне коріння". Лист (який може виявитися й фальшивкою) виявляє певну непоінформованість авторів: батько Г.Суркіса також змінив своє ім'я - на Михайло. Сам Г.Суркіс не приховував свого національного походження. У всіх автобіографіях він відверто пише про єврейське коріння.

Починаючи від 1996 року, Суркіс робить прорив на ринок мас-медіа. Протягом трьох наступних років він опанував телеканал "Інтер" (ідея створення якого свого часу належала Секретареві ради національної безпеки та оборони В.Горбуліну). В руках Суркіса опинився контрольний пакет акцій телеканалу. Директор телеканалу Олександр Зінченко став членом СДПУ(о) та заступником голови партії.

У 1997 році Григорій Суркіс досить добре підготувався до парламентських виборів, створивши потужну команду. Партія "розкручувала" футбольну тематику (п'ятірка виборчого списку іменувалася не інакше, як "команда молодості нашої"). У цій команді, окрім В.Онопенка (лідера партії), Г.Суркіса та В.Медведчука, були присутні екс-Президент Леонід Кравчук та екс прем'єр-міністр Євген Марчук. Телеканал "Інтер" (як, з рештою, й інші телеканали) посилено крутив досить професійну рекламу. Партії пророкували значний відсоток голосів.

Насправді ж СДПУ(о) ледве переповзли 4-відсотковий бар'єр, показавши найбільш скромний результат з-поміж інших парламентських партій - 4,0122%. Це забезпечило СДПУ(о) 14 мандатів. Сам Г.Суркіс пройшов у парламент по мажоритарному округу у Закарпатті (область, відома здавна як "вотчина" В.Медведчука). У травні 1998 року фракція розрослася до 25 чоловік. Григорій Суркіс став уповноваженим представником фракції. Також він став першим заступником голови Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту. У парламент пройшли також соратники Суркіса по "Славутичу" - Віктор Медведчук та Богдан Губський.

Під час "спікеріади" травня-червня 1998 року, коли депутати протягом місяця не могли визначитися з кандидатурою голови Верховної Ради України, фракція СДПУ(о) та фракція ПЗУ пішли на відверту зраду. Уклавши угоду з фракціями НДП та Руху щодо спільної діяльності за недопущення лівого кандидата на пост спікера, соціал-демократи та зелені порушили цю угоду і сприяли проходженню у крісло голови Олександра Ткаченка (який, на думку Адміністрації Президента України, був дуже контрольованою особою). Найближчий соратник Суркіса, Віктор Медведчук, отримав віце-спікерське крісло.

З цього часу починає відмічатися ще більша прив'язаність Григорія Суркіса до Леоніда Кучми (чи навпаки?). Суркіс стає третьою людиною в оточенні Кучми (після Волкова та Пінчука). Він отримує важелі майже необмеженої, але й неформальної влади. Імперія Суркіса наразі є однією з найпотужніших в Україні. За даними “Украинской инвестиционной газеты” Григорій Михайлович намагається діяти в області енергобізнесу (чимало говориться про виняткові впливи Суркіса на мережу обленерго, зокрема 58% акцій “Сумиобленерго”, 59% акцій “Прикарпаттяобленерго”, 51% акцій “Чернігівобленерго”, 25%+25%+1акція “Херсонобленерго”, 26%+25%+1 акція “Кіровоградобленерго”, 59% акцій “Полтаваобленерго”, 59% акцій “львівобленерго”, 22% +25% +1 акція “Тернопільобленерго”; особливий інтерес він проявляє до "Київенерго", компанії, яка отримала цього року американський кредит у $200 млн.), нафтопереробної промисловості (він зберігає контроль над більшістю українських нафтопереробок), харчової промисловості (зокрема лікеро-горілчане виробництво, кондитерська і цукрова промисловість), металургії (через “Український кредитний банк” Суркіс контролює Запоріжський феросплавний завод, держпакет акцій якого передано банку, а також контролює комбінат “Дніпроспецсталь”), суднобудівництва. Додайте мережу оффшорних компаній, об'єднаних в інвестиційний пул, серед яких “Court Holding”, “Ліберті Маркет”, Orlik Enterprises Ltd., Cape Trading Holding та Український кредитний банк. Додайте футбольний клуб, який нині очолює брат Суркіса — Ігор. Додайте партію. Додайте численні мас-медіа. Все це - у підгрунті успішної кар'єри.

Григорій Михайлович на сторінках преси висловлювався наступним чином: “Заможний – не означає злодій… Я мільйонер, але мені ніколи пообідати, я сплю 3 – 5 годин на добу, знаю, що я добросовісний платник податків, разом зі своїми партнерами по життю, бізнесу, як засновник справді прибуткових, а тому соціально ефективних підприємств, якраз маю мужність, заробляючи гроші, витрачати їх не тільки для себе й для своєї родини, але й більшу частину реінвестую у виробництво, в створення робочих місць, займаюся меценатською й спонсорською діяльністю”.

Протягом 1998 року соціал-демократи зробили два кроки на шляху до усунення "небажаних" осіб із СДПУ(о). Першою "жертвою" став лідер партії Василь Онопенко, якого примусили вийти з СДПУ(о) і передати кермо Вікторові Медведчуку. Другим став Євген Марчук, який полишив спочатку керівництво фракцією СДПУ(о) у Верховній Раді, а потім і взагалі вийшов із фракції. Фракцію очолив Олександр Зінченко. Тепер партія і фракція стали абсолютно керованими з боку великого капіталу і "грошових мішків", до яких належить і Суркіс.

Справа в тому, що Григорій Суркіс вирішив стати мером Києва. Всі сили було кинуто на підготовку виборів мера. У лютому припинила своє існування "стара" газета "Киевские ведомости", контрольована членом фракції "Громада" Михайлом Бродським. У квітні вона вийшла знову, але вже з виразним просуркісівським забарвленням. "Я буду мером Києва, а не мером Хрещатика", - заявляв зі сторінок "Киевских ведомостей" Суркіс (натякаючи на те, що його основний конкурент, Олександр Омельченко, за час свого головування у місті прославився помпезним ремонтом головної вулиці столиці). Починається також війна компроматів. Суркіс намагався подати свого суперника у карикатурному вигляді - телебачення демонструвало кліпи, на яких реальні кадри з виступів Омельченка чергувалися з кадрами з відомих кінокомедій. Така подача матеріалу передбачала, що сам Омельченко теж буде сприйматися у комічному світлі.

Вибори київського мера називали також генеральною репетицією виборів Президента України. Сам Леонід Кучма надавав усіляку моральну підтримку Суркісу. Колишній Президент України Леонід Кравчук став довіреною особою Г.Суркіса на виборах. Весь Київ було заклеєно плакатами кандидата. Здавалося, що перемога є досить близькою. Але... Суркіс не врахував одного моменту - ментальності українців. Українці (за визначенням одного з нинішніх політологів) є нацією, яка постійно тримає дулю в кишені. Кияни брали агітки Суркіса, ходили на організовувані ним концерти, але голосували за Олександра Омельченка. 30 травня 1999 року на вибори прийшли лише 50% виборців. З них лише 17% віддали голоси Суркісу. 76% проголосували за Омельченка...

Така поразка боляче вдарила насамперед по самолюбству Суркіса. За допомогою вірного друга - Медведчука - Суркіс вдарився у тонкощі юридичної казуїстики. І знайшов чимало моментів, які давали підстави звернутися до суду. Вишгородський районний суд задовільнив клопотання Г.Суркіса і визнав результати виборів недійсними. На деякий час Київ опинився без міського голови.

Щоправда, після втручання Верховного суду України рішення Вишгородського районного суду втратило чинність, але Суркіс певну моральну сатисфакцію отримав. Підсумовуючи результати виборів, Григорій Суркіс писав: “Я не виграв, але й не програв. Я щиро пишаюся підтримкою киян. Ми продемонстрували, що наша партія й така організація за двадцять днів кампанії отримала довіру майже 17% виборців. Адже цей відсоток голосів майже вдвічі перевищив підтримку, що мала СДПУ(о) на виборах 1998 року. І сьогодні роблю все можливе, щоб кияни, які звернулися до мене по допомогу, підтримку, консультації, не були обійдені моєю увагою. Це головне, що я виніс із виборчої кампанії. І хотів би усім порадити: не треба зациклюватися на тому, щоб комусь чинити помсту – як переможцям, так і переможеним”.

Протягом останніх кількох місяців Суркіса звинувачують у нечесному бізнесі й у тому, що Президент охолов до нього душею. Близька до екс-прем'єра В.Пустовойтенка газета “Україна і світ сьогодні” на початку 2000 року стверджувала, що невдовзі Г.Суркіс перетвориться на такого собі “Лазаренка-2”, який буде черговою жертвою Леоніда Кучми, черговим “агітаційним матеріалом” при висвітленні успішної боротьби Президента з тіньовим капіталом. Суркіс сприйняв цю статтю надто емоційно. Ю.Мостова взагалі вважає Суркіса дуже емоційною людиною – найемоційнішою в оточенні Кучми. Він заявив про необхідність ретельного з'ясування: хто ж є замовником. І майже одразу встряв у інцидент з народним депутатом України Д.Чоботом, ледве не влаштувавши у коридорах Верховної Ради бійку. Чобіт відбувся відірваним гудзиком. Суркіс – винесенням питання про поведінку на розгляд відповідний комітет ВР.

До речі, остигнувши після публікацій у НДП-івській пресі, а тим більше, дивлячися на скинутого не без допомоги СДПУ(о) з Олімпу Валерія Пустовойтенка, Г.Суркіс із чисто одеською іронією та єзуїтським знущанням прорік: “Мої друзі знають, що для мене немає поняття “б.у.” – “бувший в ужитку”. Для мене немає Пустовойтенка – колишнього прем'єр-міністра. Для мене є насамперед людина, яка любить футбол і дуже багато зробила для нього… На практиці легко говориться, але важко робиться. Тому, що немає імпульсу для реалізації тих чи інших починань. Немає вічних прем'єр-міністрів, так як і немає вічних людей. Хіба що – Ісус Христос”.

Насьогодні Григорій Суркіс залишається одним із найвпливовіших бізнесменів і політиків в Україні. Його фінансова могутність простягнулася й за межі України - на території сусідніх держав. З'явилися структури, що визнають свою підпорядкованість "Славутичеві". Марка "Славутич" дістала небувалої розкрутки - тепер її знають в усій Україні.

Попри політичну і бізнесову діяльність Григорій Суркіс знаходить час і для сім'ї. У Григорія Суркіса - другий шлюб. Батько Григорія Михайловича згадує, що його син завжди відзначався особливою любов'ю до слабкої статі. Його нинішня дружина, Тетяна Володимирівна, - економіст. Від першого шлюбу Григорій Михайлович має 27-річну доньку Світлану. У 1992 році Світлана вийшла заміж. Як згадувала вона сама, Суркіс лише запитав про майбутнього зятя: "Тобі з ним добре?" Отримавши ствердну відповідь, побажав щастя... Не так давно у Григорія Суркіса народився онук Олексій.

Григорій Суркіс міцною хваткою вчепився за бізнес і політику. Як там у Костянтина Симонова? "Никто нас в жизни не может вышибить из седла"? Здається, так само думає і Григорій Суркіс. Принаймні, пов'язуючи свою "жизнь" із Президентом Леонідом Кучмою... Як складатиметься "життя після життя" - покаже час. Принаймні, Суркіс наставив достатньо свічок і Богові, і Дияволу, аби й надалі мати всюди приятелів.