ВАДИМ РАБИНОВИЧ

Вадим Рабинович до останнього часу був одним з найбільших в Україні телемагнатів. Хоча й інші сфери бізнесу для нього не є чужими. У багатьох випадках Рабинович є нестандартним політиком і бізнесменом. Попри те, що він належав до числа найвпливовіших осіб в оточенні Леоніда Кучми, Рабинович часто діяв не за тими правилами, які встановлено у цьому середовищі. Він, скажімо, не приховував своєї національності і зробив єврейські політичні тусовки (типу Єврейського конгресу України) модним місцепроводженням часу для столичного бомонду. Він не приховував, що не є громадянином України і майже гордився своїм ізраїльським громадянством. Він говорив у злиденній державі: "Так, я багатий", зневажливо називаючи "копійками" суму у 120 тис. доларів. Він не приховував своєї судимості, десяти років таборів, але при цьому відмовлявся визнавати себе дисидентом.

Народився Вадим Зиновійович Рабинович 4 серпня 1953 року у Харкові. Його мати була лікарем, батько - військовим. За тодішніми мірками сім'я Рабиновичів не була великою - четверо дітей (у Вадима є брат і дві сестри; згодом ніхто з родичів Рабиновича не проявив себе у бізнесі; навпаки, як стверджує сам Вадим Зиновійович: "Коли я зайнявся бізнесом, для родичів це стало ударом, ніби я пішов красти"). Після навчання в школі поступив у Харківський автомобільно-дорожний інститут. Будучи студентом, очолював інститутську команду Клубу веселих та кмітливих. На четвертому курсі був виключений з інституту, як він пізніше розповідав, через власну надмірну відкритість і через значну кількість "стукачів" довкола. Після виключення з вузу Вадима Рабиновича забрали до армії. Служив у військах протиповітряної оборони. Після повернення почав працювати на будівництві - геодезистом, майстром будівельного управління.

Саме під час роботи на будівництві, 30 січня 1980 року, був вперше заарештований - за розкрадання державного майна. Подейкують, що батьки Вадима змогли найняти "найкрутішого" у Харкові адвоката - Бєлкина, і той добився особистого втручання у справу генерального прокурора СРСР Руденка (того самого Руденка, що у 1945 - 1946 роках представляв Радянський Союз на Нюрнберзькому трибуналі). Руденко вирішив, що три рулони обоїв - не така вже й втрата для держави. Після 9 місяців відсидки у камері попереднього ув'язнення був звільнений - через відсутність доказів.

Наприкінці доби застою Вадим Рабинович пробує займатися власним бізнесом (у ті часи це було надто небезпечно). Причому це був не якийсь там дрібний бізнес - Рабиновичу в Харкові вдалося створити справжній підпільний завод, який займався виготовленням дерев'яних дверей. На той час це був надзвичайно дефіцитний товар. Тому і прибутки були досить значними. Радянське "правосуддя", розкривши авантюру Рабиновича, відміряло у 1982 році Вадиму Зиновійовичу 14 років в'язниці - по статті 86-прим "за розкрадання соціалістичного майна у особливо великих розмірах". Оскільки своєї вини на суді Рабинович не визнав, його на рік помістили у дніпропетровську психіатричну лікарню. Нині Рабинович говорить, що хоча він і сидів разом із дисидентами, себе до дисидентів не відносить. "Я не хочу відносити себе до дисидентського руху. Справа в тому, що я ніколи не був опозиціонером по своїй натурі. У мене опозиційність виникає лише тоді, коли мені заважають займатися бізнесом," - говорить Рабинович у інтерв'ю газеті "Факты и комментарии".

Рабинович відсидів вісім років і в 1990 році був звільнений згідно з Указом М.Горбачова - за відсутністю складу злочину. У той час, коли Вадим Зиновійович перебував у в'язниці, майже вся єврейська громадськість Ізраїлю та західного світу виступала на його захист. Це додало фігурі Рабиновича додаткової ваги. Дійсно, у цивілізованому світі не розуміли: чому людину садять у в'язницю за намагання чесно вести свій бізнес?

Сидячи на 12-й Харківській зоні, Вадим Рабинович знайомиться з Андрієм Альошиним, який у той час працював у цій же в'язниці начальником господарської частини. Після того, як Рабинович звільнився з ув'язнення, він зробив Альошина своїм компаньйоном. "Альошин - мій близький приятель, я добре знайомий із його сім'єю... А працюємо ми разом з 91-го року, коли я звільнився", - зізнається Вадим Рабинович у інтерв'ю газеті "Сегодня". У 1998 році Альошин спробував себе у ролі політика, висунувши свою кандидатуру до Верховної Ради України за списком Аграрної партії України.

Рабинович не був би Рабиновичем, коли б знову не взявся за бізнес. Кореспондентка "Сегодня", запитала Рабиновича, чим він займався у ті часи. "Та тим, чим і всі тоді займалися: щось купити, щось продати. Але тут я абсолютно неталановитий чоловік - у мене це не виходило. І бізнес довелося закрити". У іншому інтерв'ю, "Галицьким контрактам", Рабинович зізнався: "Лише на самому початку роботи я займався торговельними операціями. Коли у Харкові (1991 року) ми з друзями започаткували бізнес, металурги сиділи без вугілля і теж плакали, а вугільники говорили, що без грошей вугілля нікому не віддадуть. З чого ми почали? Взяли трішечки вугілля і повезли його коксовикам. Залишили їм частину за переробку (розплатились), кокс повезли на металургійний комбінат і сказали: "Хлопці, ви візьмете кокс в обмін на метал?" - "Звичайно, відповіли вони. - Та ще й розцілуємо!" Здається, перша партія металу була близько трьох тисяч тонн. Коротше кажучи, ми продали і заробили трохи менше 120 тис. доларів. Для мене це взагалі була астрономічна сума! Так ми працювали близько року, після чого я міг сказати, що став бізнесменом".

Наступним кроком Рабиновича було створення фірми "Остекс", яка була дочірнім підприємством компанії "Нордекс". "Нордекс" мав головний офіс у Кишинеу і належав Григорію Лучанському. 5 квітня 1997 року газета "The New York Times" повідомила, покликаючися на директора Центрального розвідувального управління Джона Дейча, що Лучанський є великим міжнародним кримінальним авторитетом. Після цього Рабинович почав заявляти, що бачився з Лучанським останній раз лише 5 січня 1995 року, та й то їхня зустріч закінчилася конфліктом: Лучанський, нібито, не заплатив "Остексу" за виконаний об'єм робіт.

Але залишається той факт, що наприкінці 1995 року у Рабиновича було достатньо коштів, аби створити потужний концерн "R.C.Group" і переключитися на рекламний та мас-медіальний бізнес. За короткий термін концерн придбав ряд газет, радіо- та телеканалів. Серед придбаного було радіо "Супер-Нова", газета "Деловая неделя", пакет акцій "Народного телебачення". Тоді ж Рабинович виступає одним зі співзасновників телевізійного проекту "1+1", який протягом короткого часу став одним із найпопулярніших каналів на українському телебаченні.

"1+1" став справжнім явищем, яке змогло відірвати від "Останкіно" мільйони телеглядачів і повернути їхні симпатії до українського мас-медіального ринку. З іншого боку, "1+1" став певним прикриттям для вдалих фінансових операцій і бізнесу. Студія "1+1" виникла як частина німецької комерційної фірми "Innova Media GmbH". Свого часу ця фірма фігурувала серед числа інших у книзі німецького журналіста Юргена Рота "Російська мафія". В Україні проект "1+1" починався з розмахом. На презентації проекту 25 серпня 1995 року були присутні керівник Адміністрації Президента України Дмитро Табачник, радник Президента з питань національної безпеки Володимир Горбулін, міністр зовнішньоекономічних зв'язків та торгівлі Сергій Осика, голова Держтелерадіо України Зиновій Кулик. Молодий і енергійний генеральний директор студії "1+1" Олександр Роднянський за короткий час перетворив студію на потужну телеімперію. Яким чином?

Один лише факт, який наводить О.Рожко у газеті "Політика". 21 жовтня 1997 року студія "1+1" придбала пакет фільмів Національної кіностудії ім.О.Довженка. Офіційно фільми купувала німецька фірма "Innova Media GmbH" в особі генерального директора О.Роднянського. Посередником виступило Міністерство культури й мистецтв України. Всього О.Роднянський отримав пакет із 146 фільмів за $1 млн. Менше ніж через рік швейцарська фірма "Irling Financial Corp." продає ті ж фільми (перелічені у тому ж порядку, що при купівлі Роднянським) Всеросійській державній телерадіокомпанії - вже за $2 млн. Автор робить не позбавлений логіки висновок: господарі обох фірм - і "Innova Media GmbH", і "Irling Financial Corp." - одні й ті ж люди. Сам Рабинович неодноразово заявляв, що він не має жодних планів впливати на уми. Його мета - прибутки.

Юлія Мостова писала, що "значимість Рабиновича визначалася не купою скупованих ним другосортних газет, не радіостанцією, яка ще добре не стала на ноги, і навіть не хворобливою здатністю до інтриги і, м'яко кажучи, введенням у оману партнерів. Значимість Рабиновича визначалася ступенем впливу на популярний канал".

І вже як громадянин Ізраїлю Вадим Рабинович спільно (і за сприяння) з Олександром Волковим створює Торгово-промислову палату "Україна - Ізраїль". За офіційними задумами, палата мала полегшити взаємопроникнення українських та ізраїльських товарів на ринки обох держав. За посередництвом Рабиновича було укладено угоду про створення спільного підприємства з телефонізації віддалених районів за допомогою безпровідних систем зв'язку (ізраїльська сторона вклала у цей проект $150 млн.). Було прийнято рішення про створення підприємства зі складання комп'ютерів (на базі українського підприємства "Квазар-Мікро"). Ізраїль інвестував у цей проект $200 млн. За участю ізраїльських інвесторів (компанії "DDZ") та українського підприємства АТ "Київміськбуд" розпочалося будівництво готелю, торгового і бізнес-центру. Найбільшою операцією Рабиновича було залучення в українську економіку інвестицій 9 потужних ізраїльських компаній (таких як ZEVI Group, Danker Group, Bank Hapoalim) на суму понад $1 млрд.

Власне, завдяки двом проектам - "1+1" та Торговій палаті "Україна-Ізраїль" - Вадим Рабинович наблизився до оточення Леоніда Кучми. Задіяність у проектах радника Президента Олександра Волкова сприяла тому, що Рабинович опинився у фаворі. Хоча наприкінці 1998 року в інтерв'ю "Галицьким контрактам" Рабинович заявляв, що зустрічався з Леонідом Кучмою лише кілька разів.

Під час виборчої кампанії 1998 року Вадим Рабинович спільно з відомим директором фестивалю "Таврійські ігри" Миколою Баграєвим спробували "розкрутити" потужний політичний проект. Значні суми було вкладено у спонсорську допомогу майже нікому невідомій Партії Зелених України. Протягом короткого часу ПЗУ було шалено розкручено - за рахунок двох факторів: по-перше, аполітичного іміджу (ПЗУ декларувала у рекламних роликах, що не займатиметься брудними політичними іграми, всіляко наголошувала на своїй "аполітичності"), по-друге, залнчення у виборчий список значної кількості бізнесменів та акторів (перші давали конкретні гроші на виборчу кампанію, другі - агітували електорат своїми концертами). Значну роль у виборчій кампанії Партії Зелених у 1998 році відіграв канал "1+1". Наближений до В.Рабиновича бізнесмен Василь Хмельницький, начальник інформаційно-аналітичного відділу ТзОВ "Реал-¥руп" із міста Ватутіно Черкаської області (одна з головних дійових осіб кампанії ПЗУ) обійняв третю сходинку партійного списку та посаду заступника голови партії з економічних питань.

Одразу ж після виборів Вадим Рабинович виступив перед пресою і ніби ненароком зауважив, що Партія Зелених України могла би і подякувати за надану допомогу. Наступного ж дня лідер ПЗУ В.Кононов скликав прес-конференцію, основне враження від якої складалося наступним чином: Зелені хочуть подякувати Рабиновичу. Згодом, влітку 1999 року, Вадим Рабинович стверджував, що він не мав причетності до ПЗУ як до політичного проекту. Він, мовляв, просто надавав знижки для реклами ПЗУ під час її трансляції на каналі "1+1".

Проте вибори 1998 року стали останнім успіхом Вадима Рабиновича в Україні. У травні 1998 року він ще спробував очолити Всеукраїнський єврейський конгрес. Ідея створення ВЕК виникла у 1996 році. На той час в Україні існувало біля 300 єврейських організацій. 23 лютого 1997 року близько 200 організацій об'єдналися у Всеукраїнський єврейський конгрес, на який Вадим Рабинович пожертвував 1 млн. дол. У травні 1998 року він очолив цю організацію. Його заступником став відомий бізнесмен і політик Григорій Суркіс.

У той же час частина невдоволених представників єврейської громади головний рабин України Яков Дов Блайх, відомий дисидент-правозахисник Йосип Зісельс, діяч єврейського руху в Україні Ілля Левітас та інші) розпочали активну кампанію, спрямовану проти діяльності В.Рабиновича в Україні. Як стверджує В.Рабинович, на боці "заколотників" стояли окремі посадові особи в Україні, зокрема секретар Ради національної безпеки та оборони Володимир Горбулін. Про діяльність ВЄК сам Рабинович писав: "Спочатку ми відкрили дитячі табори двох типів - спортивні та релігійні. Почали видавати єврейську літературу, проводимо щомісячний моніторинг антисемітизму в Україні, викупили київську синагогу Бродського, перебазувавши звідти власним коштом дитячий ляльковий театр. У релігійні свята всі єврейські общини отримують подарунки для своїх членів, почато випуск нової газети "ВЕК". Окрім того, В.Рабинович виступив ініціатором заснування у Києві Соломонового університету - вищого учбового закладу, де половина студентів є неєвреями, і дипломи якого було визнано урядом США. Сам В.Рабинович став почесним доктором філософії Соломонового університету.

Антирабиновичівська опозиція в єврейському русі України настоювала на тому, що капітал В.Рабиновича є кримінальним, акцентувала увагу на зв'язках Вадима Зиновійовича з відомим у кримінальному світі аферистом Вульфом. Блайх, Левітас та Зісельс мали чудові контакти з Ізраїлем та його урядовими колами. У той же час Вадим Рабинович налагоджував контакти переважно з американськими єврейськими колами, намагаючися вести переговори з представниками єврейського лобі в американському сенаті.

У серпні 1998 року "Нью-Йорк Таймс" опублікувала список лауреатів премії "За особливі заслуги в розвитку єврейського життя", заснованої з ініціативи релігійно-просвітницького фонду "Еш ха-Тора". Серед таких відомих діячів-лауреатів премії, як екс-прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер, представник США в ООН Джін Кірпатрік, губернатор штату Нью-Джерсі Крістін Уїтмен, сенатор Джозеф Біден значилося й ім'я Вадима Рабиновича.

Приблизно у той же час, 9 серпня 1998 року, спецслужби Ізраїлю порушили слідство у справі приналежності Вадима Зиновійовича до деяких кримінальних структур. Шлях до повернення в Ізраїль став для нього небезпечним. Вадим Рабинович став другим (після Йосипа Кобзона) виходцем із країн колишнього СРСР, який став не вельми бажаною персоною на своїй історичній батьківщині.

Після цього справи Вадима Рабиновича почали йти все гірше і гірше. У жовтні 1998 року студія "1+1" припинила ділові контакти з Вадимом Рабиновичем і розпочала переговори про продаж частини своїх акцій провідній комерційній телекомпанії Центральної та Східної Європи - "Центрально-європейським засобам масової інформації" (СМЕ).

Рабинович робить спробу утримати контроль над єврейськими громадами України і наприкінці січня 1999 року створює Головну координаційну раду єврейської громади України, яку сам же й очолює. Але опозиція до Рабиновича у єврейському середовищі стає настільки очевидною і сильною, що Рабинович терпить серйозну поразку. Непримиренна трійця Блайх-Зісельс-Левітас отримали підтримку у вищих урядових колах і створили альтернативний Конгрес. Навесні 1999 року в Києві відбувається установча конференція нової політичної сили, яка об'єднала українське єврейство. До керівних органів нової структури увійшли деякі політики, про яких можна було стверджувати однозначно: вони перебувають у фаворі у Президента. Зокрема у списках значилися прізвища відомого бізнесмена Євгена Червоненка (заступника голови Українського союзу промисловців та підприємців) та Віктора Пінчука (народного депутата, екс-президента АТ "Інтерпайп", “громадянського” зятя Л.Кучми).

Можна було з певною часткою вірогідності стверджувати, що Рабинович в Україні програв. Він не зміг "вписатися" у тісне коло тих, хто намагався оточити "любов'ю" і "шаною" Президента. Він став ізгоєм у своєму ж середовищі, оскільки євреї, котрі сягнули владних висот в Україні, не бажали ділитися владою і впливами з Вадимом Рабиновичем. Він намагався займатися бізнесом, поєднаним із політикою - як результат він опинився і поза бізнесом, і поза політикою.

Наприкінці червня 1999 року стало відомо, що Служба безпеки України заборонила Вадимові Рабиновичу в'їзд в Україну терміном на п'ять років. Це виглядало тим більше цікаво, що Вадим Рабинович вважався приятелем Андрія Деркача - сина голови СБУ. Про рішення українських спецслужб Вадим Зиновійович дізнався, перебуваючи на борту літака. Він пообіцяв повернутися і дати прес-конференцію, настільки сам не вірив у провал своєї справи в Україні. Прес-конференцію довелося давати у Тель-Авіві. Рабинович поклав усю вину за вигнання його з України на Володимира Горбуліна. Він же повідомив, що за вказівкою Володимира Павловича почалося переслідування фінансових структур із колишньої імперії Рабиновича. Володимир Горбулін не забарився із відповіддю і заявив, що у нього є чимало інших проблем, аби тягатися з "якимось" громадянином Ізраїлю. При цьому чомусь не вказувалося, що "якийсь" громадянин Ізраїлю, окрім всього, є ще й радником Президента України.

Політолог Сергій Грабовський ("СДС-Новини") вважає, що "це пов'язано з переорієнтацією Рабиновича, який ще рік тому беззастережно підтримував діючого президента, на іншого кандидата". Ця ж версія прослідковується в інших політологів і журналістів. Система не любить відступників, і коли Рабинович почав загравати з іншим кандидатом (найімовірніше, з О.Ткаченком), він мусів відповісти перед Системою, до творення якої сам же і долучився.

Нині Вадим Зиновійович Рабинович повернувся на Землю обетованну. В Україні зручно використали його як своєрідний громовідвід: населення любить, коли йому подають жертви. У випадку ж із Рабиновичем спрацьовує потрійний ефект: по-перше, він - людина з найрозповсюдженішим єврейським прізвищем, по-друге - заможний, по-третє - не громадянин України. Як правило, електорату достатньо вказати на людину і сказати: "Він - єврей, іноземець, та ще й багатий. Фас!" Спрацьовує безвідмовно.

Вадиму Зиновійовичу залишається чекати, коли скінчиться п'ятирічний термін, протягом якого йому буде заборонено в'їзд в Україну, обговорювати бізнесові справи з 27-річним сином та 26-річною донькою, бавитися з 6-річною донечкою Катрусею (від другого шлюбу) та співати колискові трирічній онучці Мішель. А у перервах - купатися у Мертвому морі, торгувати нафтою і газом, брати участь у конференціях, відстоювати служби у синагогах, бавитися у благодійність (за повідомленнями ЗМІ, Вадим Зиновійович подарував одній із синагог 700-кілограмову менору – ритуальний семисвічник - з чистого золота), засновувати фонди... Одним словом - продовжувати жити у ритмі, який було набрано під час побуту в Україні. І при цьому згадувати Україну "незлим тихим словом".