ЗИНОВІЙ КУЛИК

Серед українських політиків із оточення Президента України Зиновій Кулик є одним з небагатьох, чия кар'єра розвивалася не по прямій, а по синусоїді. Він періодично потрапляв в опалу і знову піднімався по східцях кар'єри - до нових висот. Про нього забували і знову згадували. Він завжди на певному етапі виявлявся потрібним. Протягом останнього десятиліття він примушує про себе говорити і писати. Очевидно і те, що Кулик став найбільш успішним вихідцем із Галичини у плані творення столичної кар'єри. Навіть більш успішним, аніж його однопартієць Ігор Бакай. Хоча би тому, що Зиновій Кулик, маючи доступ до практично необмеженого впливу на інформаційний простір та на Президента, знав міру і, що називається, не “заривався” і не зазнавався. “Найважливіше для політика – не переходити межу власних можливостей”, писав Лао Цзи. Зиновій Кулик знає межу і не переходить її.

Зиновій Володимирович Кулик народився у Львові 3 лютого 1947 року. У тому середньовічному будинку, у самому центрі міста, напроти римо-католицької Катедри, досі мешкає його 93-річний дядько, батьків брат. Батько Зиновія Кулика, Володимир Михайлович, працював палітурником, реставратором книг. Фах свій здобував у Лейпцігу, у той час людей цієї професії називали інтролігаторами. Оскільки ставлення до книги тоді ще було шанобливим, то у народі навіть гуляла приказка: ”Перше – Пан Бог, далі – імператор, а третій – інтролігатор”. Так в уяві галичан вимальовувалася ієрархія суспільних цінностей. Згодом Зиновій Кулик згадував, що саме завдяки батьковій професії він зміг ще в дитинстві познайомитися з найкращими зразками світової літератури. При батьковій зарплаті (“О, мій батько у 1961 році заробляв на рівні доцента університету!”, - не без гордості говорить Кулик) мати, Катерина Семенівна, могла більше зосередитися на вихованні дітей – Зиновія і молодшого на три роки Володимира (який нині пішов батьковими стопами і працює палітурником у Львові). Згодом, від початку 70-х років, вона працювала у музеї народної архітектури, де, не зважаючи на похилий вік, працює і донині.

Навчатися Зиновієві Кулику довелося у львівській середній школі №37. Оскільки сім'я не відрізнялася аж надто особливими зв'язками (“Мій батько ніколи не дозволяв собі дати комусь хабаря”, — зізнавався Зиновій Володимирович), хлопця віддали до звичайної школи. Це вже згодом, коли Кулик навчався у п'ятому класі, з'ясувалося, що школу реорганізовують і йому доведеться навчатися у школі з поглибленим вивченням французької мови. Тодішній директор школи, Йосип Гавриляк, зумів створити непоганий вчительський колектив: семеро вчителів мали дипломи Сорбонни! Знання французької мови згодом допомогло Зиновієві Кулику при написанні дисертаційної роботи. А ще змалечку оволодів польською – у Львові й досі більшість населення вважає польську за другу рідну мову. Таким чином, “так воспитаньем, слава Богу, теперь не мудрено блеснуть”, як писав про свого ліричного героя Олександор Пушкін.

Після закінчення школи Зиновій Кулик деякий час працював на оборонному заводі, у конструкторському бюро “Термоприлад”. Також вирішив спробувати здобути вищу освіту. “У нашій родині лише вискочки здобували вищу освіту. Решта йшли працювати, були ремісниками”, - згадував пізніше Кулик. Саме тому, очевидно, його батько не дуже прихильно поставився до ідеї сина йти до вузу. Але у 1965 році Зиновій Кулик здав документи і поступив у Політехнічний інститут – на механіко-машинобудівний факультет.

Повчившись два роки у “політесі”, він зрозумів, що робота інженера – не для нього. Щоправда, на цей час він мав уже кілька публікацій у пресі і у заводській газеті та у “Ленінській молоді”. З цим “творчим доробком” Кулик у 1967 році поступив на факультет журналістики Львівського державного університету ім.І.Франка. Починаючи з другого курсу, мусив заробляти собі на життя, поєднуючи навчання з працею на Львівській студії телебачення – спочатку помічником режисера, а згодом – випусковим редактором. “Я прийшов на роботу на телебачення, коли ще існувала така професія, як кабельмейстер – людина, що носила кабель за телеоператором, і пережив чотири хвилі технічної модернізації вітчизняного ТБ”, — зізнавався згодом Кулик у інтерв'ю “Всеукраинским ведомостям”.

Саме у цей час Зиновія Кулика помічають і запрошують на комсомольську роботу. Львівський обком комсомолу вважався однією з “лабораторій”, де плекалися кадри для республіканського комсомолу. Можна навести список кадрів, які кувалися саме у львівському комсомолі. Тодішній перший секретар обкому комсомолу, Всеволод Окпиш (нинішній посол Російської Федерації у Лаосі), запропонував створити на базі ОК ЛКСМУ інформаційно-методичний центр, очолити який запросив Зиновія Кулика. У серпні 1973 року 26-річний Зиновій Кулик очолив сектор інформації Львівського обкому ЛКСМУ. Можливо, Кулик одним з перших усвідомив (не вдаючись у термінологію), що наближається доба постіндустріалізму, коли інформація стане основним продуктом і основним товаром.

Проте Львів залишився з Куликом назавжди. Скажімо, його дружина, Оксана Георгіївна, донька відомого львівського вченого Георгія Гуменюка, що навчалася з майбутнім чоловіком в одному класі, є найближчою і найбільш тісно пов'язаною з рідним містом людиною – своєрідним мостом з молодістю, з батьківщиною. Зиновій Володимирович та його дружина виростили двох дітей. Син Маркіян нині працює на дипломатичній роботі у Міністерстві закордонних справ, донька Олена – навчається у Київському національному університеті ім.Т.Шевченка.

У жовтні 1980 року Зиновій Кулик полишає комсомольську роботу і переходить працювати в Держтелерадіо України. Нагадаю, це був кінець доби розвиненого соціалізму, кінець брежнєвської доби, популярно прозваної пізнішими істориками “застоєм”. Зиновій Кулик став партійним організатором інтелектуальної установи – модернізованого колективного організатора, пропагандиста та агітатора. На цій посаді його і застала доба “перебудови”. Раптом виявилося, що у нас немає не лише розвинутого, а й взагалі жодного соціалізму. Почалася криза ідеології, і Зиновій Кулик вирішив відійти від активної діяльності, зайнявшись діяльністю науковою. Тим більше, що робота партфункціонера все більше примушувала бюрократизуватися, все менше давала снаги для творчості…

У 1986 році він подає документи в Академію суспільних наук. Знову-таки випадково (його величність випадок грав чималу роль у біографії Кулика) помічник генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова Г.Шахназаров вирішив у 1986 році запровадити таке нововведення, як політологія і відібрав групу з семи аспірантів, які мали штурмувати ази цієї екзотичної (як на той час) науки. Кулик потрапив у число “вибраних”, яким, щоправда, довелося здавати вдвічі більше іспитів, аніж іншим аспірантам. Результатом роботи Кулика стала дисертація на тему “Телебачення в системі зовнішньополітичної пропаганди – 80-ті роки ХХ століття”. Влітку 1989 року дисертацію було успішно завершено. Але оскільки на той час у системі ВАКу не було передбачено вченого звання “кандидат політичних наук”, Зиновій Кулик став кандидатом історичних наук.

Після закінчення навчання в аспірантурі Зиновій Кулик повертається на роботу в Держтелерадіо України політичним оглядачем. Саме у цей час Кулик розпочав кар'єру публічного політика. Він почав активно “світитися” перед камерами і з'являтися на екранах телевізорів. Для одних він став “найбільш офіційним оглядачем УТ-1”, для інших – “хитрим галичанином”, “своїм хлопцем в інформаційній команді”. Пам'ятаю, як у 1990 році окремі дисиденти (зокрема, В.Чорновіл) говорили мені: ”Кулик – це своя людина. Він – насамперед галичанин, а вже потім – співробітник радянського телебачення”.

Манера розмови журналіста Кулика абсолютно відрізнялася від манери інших журналістів, які у той переламний момент намагалися копіювати західних колег, скажімо, від розв'язної манери Урмаса Отта до сміливо-агресивних матеріалів Владислава Лістьєва. Але у цьому була суть української політики: наразі ще несміливої, нової, такої, що стояла перед великим шляхом у майбутнє. Інтерв'ю допоміг організувати приятель Кулика по навчанню в аспірантурі Зигмунд Станкевич, який на той час працював в апараті Президента СРСР. Того дня, коли Зиновій Кулик брав інтерв'ю у Горбачова, у Біловежській Пущі відбувалася зустріч лідерів новоутворених держав – Росії, України та Білорусі. Тому санкції від вищих посадових осіб України на проведення інтерв'ю Кулик не мав. Тим більше, він не знав, що на цій зустрічі буде вирішено питання СРСР і що починає він своє інтерв'ю з президентом СРСР, а закінчує – з простим громадянином Горбачовим.

Куликові вдалося спровокувати Горбачова на різкі і необдумані вислови. Скажімо, Горбачов почав говорити про міжнаціональну ворожнечу: ”З подібних кроків, таких, як проголошення незалежності, починається ворожнеча між народами. Що ви будете завтра робити в Україні з 11 мільйонами росіян? А з представниками інших народів? Згадайте Нагорний Карабах, Тбілісі? Чи готовий народ України до кровопролитних конфліктів?”. Кулик перебиває Президента: ”Михайле Сергійовичу, але ж у нас немає міжнаціональних конфліктів…” Спантеличиний тим, що його перебили, Горбачов, вкрай розгублено перепитує: ”Немає? Ну, тоді будуть… Обов'язково, я думаю, будуть”.

Ще один нюанс: інтерв'ю Горбачова, яке взяв Зиновій Кулик, було найдовшим інтерв'ю радянського лідера. Як правило, журналістам приділяли від 30 до 45 хвилин. Рекордом вважалося інтерв'ю, взяте французькою журналісткою – 47 хвилин. Цього ж разу Куликові вдалося провести діалог тривалістю в 1 годину 45 хвилин. Згодом російська преса опублікувала чимало здивованих матеріалів на тему, “як вдалося провінційному журналістові так “розкрутити” Горбачова”?

Незалежність України дала можливість Куликові спробувати свої сили у бізнесі. Зокрема, у перші роки існування незалежної держави з'явився перший проект Кулика-бізнесмена – телевізійний канал УТ-3, який сам Кулик охарактеризував як “приватно-державну структуру”. Проте УТ-3 виявився недовговічним продуктом. “Ми взяли кредити, отримали два приміщення – комірчини розміром 32 кв.м і 14 кв.м, - згадує Кулик. – І ми довели, що можна робити доволі якісний продукт власними силами. Потім ми кредити повернули, і проект вважали вичерпаним”. Згодом проект УТ-3 поступився місцем іншим проектам, у яких брав участь Зиновій Кулик.

На цій посаді його застали неспокійні часи президентських виборів 1994 року. Під час виборчої кампанії Кулик створив ще одну програму, яку можна вважати ще однією вершиною у його творчій біографії – програму “Сто хвилин з пресою”. Після того, як у програмі взяв участь Леонід Кравчук, більшість аналітиків відмітили зростання рейтингу діючого Президента. Інша річ, що він не зміг скористатися плодами діяльності свого оточення. Тим більше, що частина команди Кравчука таємно працювала проти нього.

Коли Леонід Кравчук зрозумів, що є небезпека програшу виборів, його команда вдалася до не зовсім законних методів – і саме тоді відбулася скандальна справа зі студією “Гравіс”, біля керма якої стояли Олександр Волков та Віктор Лешик. Тоді студію, яка була єдиним каналом, що відверто підтримував кандидата у Президенти Леоніда Кучму, було незаконно позбавлено ліцензії на право мовлення. Піднявся величезний галас, наслідки якого змінусували результат Кравчука і посилили позиції Леоніда Кучми.

Важко сказати, наскільки у ситуації довкола “Гравісу” був задіяний віце-президент УТРК. Рішення приймалося навіть не на рівні президента компанії, Миколи Охмакевича – вирішували набагато впливовіші люди. Але після приходу до влади Леоніда Кучми, Зиновій Кулик був змушений подати у відставку. Проте за короткий час його було викликано в Адміністрацію Президента і запропоновано далі продовжити роботу на свої попередній посаді. Таким чином, Зиновій Кулик став одним із небагатьох, хто залишився у команді Кучми у спадок від старої, кравчуківської, команди.

Згодом, у інтерв'ю газеті “День”, Кулик говорив, що цей факт можна розцінювати не як прояв політичної безхребетності, а як вияв поваги до професіоналізму. “Період зміни президентів був періодом моєї відставки. І цю відставку було спричинено певними політичними незбігами. А надалі, коли я побачив, що нинішній Президент саме обстоює національні інтереси, я погодився на його пропозицію – і що тут поганого, сумнівного?”.

Насамперед, Кулик виступив з ініціативою внесення змін у законодавство, що регламентує інформаційну сферу. “Я вважаю, що коли ми займаємося засобами масової інформації.., то повинні бути певні обмеження. Приміром, не може людина без громадянства приїздити сюди й реєструвати загальнонаціональне видання. Позаяк людина без громадянства не є юридично зобов'язаною – скажімо так – цій державі нічим. Але вона намагається через свої ЗМІ впливати на цю державу й це суспільство. Впливати в певному напрямі, байдуже, в якому, в якому – лівому, правому, центристському – але впливати… Я не хочу називати прізвища – особа без громадянства у Вінницькій області зареєструвала 12 газет і часописів загальнодержавного ареалу поширення. І при цьому ніхто в неї не має права навіть запитати, за які гроші? Яке їхнє походження? Це не має нічого спільного ні з демократією, ні зі свободою слова. Наше інформаційне законодавство не перешкоджає відмиванню грошей. Більше того, наше законодавство у сфері ЗМІ забезпечує ідеальні умови для перетворення “брудних” грошей на “чисті”, за рахунок відсутності вимоги декларування”.

У серпні 1996 року Зиновій Кулик стає виконуючим обов'язки президента Національної телекомпанії України. Однак реально попрацювати на цій посаді йому довелося менше трьох місяців: 13 листопада 1996 року Зиновія Кулика було призначено Міністром інформації України. Фактично міністерство було створено “під нього”. Він же став єдиним міністром інформації: після його відставки у листопаді 1998 року міністерство було ліквідовано. Чимало оглядачів пояснили необхідність створення міністерства близькістю парламентських виборів і необхідністю створення відповідної потужної інформаційної бази. Місце президента Національної телекомпанії посів згадуваний нами Віктор Лешик – людина, з якою у Зиновія Кулика склалися дружні стосунки ще у ті часи, коли Лешик був політичним оглядачем українського радіо, а згодом не змінилися навіть під впливом подій довкола студії “Гравіс”, на якій Лешик тоді працював.

Призначення Зиновія Кулика міністром мало свої далекі наслідки, насамперед у бюрократичній сфері. 13 листопада 1996 року, підписавши Указ про призначення Кулика міністром, Леонід Кучма направив подання у Верховну Раду з проханням дати згоду на звільнення його з попередньої посади – голови Держтелерадіо, оскільки обіймати дві таких посади неможливо. Аргументація Верховної Ради була наступною: ми не давали згоди на його призначення і на звільнення давати не будемо. Звернення Президента пролежало у Верховній Раді два з половиною роки! За цей час Кулика постійно сприймали як легітимного керівника Держтелерадіо. І лише у квітні 1999 року спікер Олександр Ткаченко зауважив документ, здивовано запитавши: ”А це що за подання 1996 року?”. Таким чином, “відставка” Кулика з поста голови Держтелерадіо України розтягнулася у часі. Проте скільки було розмов у 1999 році про “опалу” Кулика: мовляв, аякже, Президент його звільнив, а Верховна Рада дала добро. Ніхто у той час не задумувався, що “звільнення” було спричинено бюрократичними казусами.

У 1997 році, напередодні виборів до Верховної Ради, було закрито газету “Правда України”. Це знову обернулося хвилею невдоволення супроти Зиновія Кулика, почалися судові позови і т.д. Дехто почав вбачати ледве не запровадження цензури в ЗМІ (оскільки газета підтримувала політичну партію “Громада” і перебувала під впливом опального екс-прем'єр-міністра Павла Лазаренка). Нині, через два з половиною роки після тих подій, Зиновій Кулик говорить, що не соромиться і не відмовляється від свого тодішнього кроку, “оскільки не вважає за можливе дозволити видавати газету за відмиті у Антігуа і Барбудах гроші – фактично не “правду України”, а “Антігуанську правду”.

Опоненти Зиновія Кулика закидали йому, що саме під час його перебування на посаді міністра в Україні збільшилася кількість російськомовних видань і розпочалася справжня експансія російськомовної преси. Це правда. І навіть сам Зиновій Кулик визнавав цей факт: ”Аналіз каталогів друкованих періодичних видань передплати на 1998 і 1999 роки засвідчує як позитивні, так і негативні тенденції головного масиву газет і журналів загальнодержавної сфери розповсюдження щодо випуску їх державною мовою. Якщо кількість газет і журналів, які в одному номері вміщують матеріали українською і російською мовою, збільшилася з 152 до 173, то кількість українською мовою навіть зменшилася – з 372 до 369. Виявлено навіть видання, котрі зареєстровані як такі, що повинні видаватися двома мовами окремо, однак подаються в каталозі тільки російською мовою. Це газети “Сегодня”, “Футбол”, “ТВ-Парк”, “Команда”, “Бульвар”, журнали “Лиза”, “Капитал”, “Натали”, “Верена” та деякі інші.” 19 жовтня 1998 року, на засіданні Ради з питань мовної політики при Президентові України Зиновій Кулик зробив такі висновки: ”Збільшення випуску періодичних видань українською мовою – завдання, вирішення якого залежить від засновників, редакцій газет і журналів, підтримки їх державою, спонсорами і, звичайно, передплатниками. На захист україномовної преси має надійніше стати наше законодавство, в разі прийняття до нього певних необхідних змін і доповнень”. Проте Зиновій Кулик не створив дієвого механізму захисту українського ринку від російськомовної продукції. Більше того, на певному етапі Зиновій Кулик намагався лобіювати в Україні інтереси НТВ – особливо після зустрічі у 1997 році Володимира Гусінского та Ігора Малашенка з Леонідом Кучмою. Згодом ілюзії Кулика щодо НТВ, як стверджує він сам, а особливо щодо готовності цієї кампанії працювати в Україні українською мовою, зникли.

Менше ніж за місяць після своєї доповіді Зиновій Кулик перейшов на іншу роботу - президентом Національної телерадіокомпанії України. Цьому призначенню передувала цікава і досить заплутана історія зі спробою акціонування НТРК, зняттям Віктора Лешика і призначенням на його місце 30-річного Миколи Княжицького (що, знову-таки, призводило до перерозподілу сфер впливів у оточенні Президента, зниженням рейтингу одного “фаворита” – Олександра Волкова – та підвищенням іншого – Володимира Сівковича). “Підкилимна” боротьба в оточенні Леоніда Кучми закінчилася поразкою групи Сівковича. Одним із видимих наслідків цього протистояння стало усунення після півторамісячного президентства у НТРК Княжицького і прихід на його місце Зиновія Кулика. Специфічним моментом було і те, що обидвоє – і Княжицький, і Кулик – були вихідцями зі Львова і вихованцями львівської школи української журналістики. Цей момент став своєрідною ілюстрацією до тези про необхідність формування у Києві стійкого львівського лоббі, яке би дозволяло виступати єдиною, злагодженою командою, оскільки моменти, подібні до протистояння “Кулик – Княжицький”, розпорошують львівський потенціал у столиці і призводять до послаблення львівських впливів на процес прийняття рішень. Тим більше, що у даному випадку Кулик і Княжицький уособлювали інтереси інших, більш потужних політичних груп.

Політичні симпатії Зиновія Кулика у період формування багатопартійності в Україні визначилися у 1996 році на користь Народно-демократичної партії. Він увійшов до керівних структур НДП ще на початках її діяльності (як, зрештою, і майбутній соратник Кулика по журналу “ПіК” Олександр Кривенко). Згодом почало відмічатися все більше тяжіння Зиновія Кулика вбік політичних структур, що формувалися довкола фігури Олександра Волкова. Кулик, скажімо, навіть розглядався як ймовірний кандидат на місце “пораненого” Волкова (за висловом газети “День”) у виборчому штабі Леоніда Кучми. Саме тому ніхто не здивувався, коли помітив у керівництві нової партії – “Демократичний Союз” – прізвище Зиновія Кулика. Здивувався лише Валерій Пустовойтенко, який зауважив у березні 2000 року під час виступу в Запоріжжі, що Кулик увійшов до складу керівництва ДС, не написавши заяви про вихід з НДП. Проте сам З.Кулик стверджує, що вихід з НДП було оформлено вчасно і згідно з встановленими нормами. Але то вже нюанси…

Ще одним визначним моментом у біографії Зиновія Кулика було його призначення на посаду заступника секретаря Ради національної безпеки і оборони України у червні 1999 року – у розпал президентського марафону. Як вважає Юлія Мостова, це призначення було несподіванкою для багатьох, в першу чергу для самого секретаря РНБОУ Володимира Горбуліна. На новому посту Кулик мав би відповідати за інформаційну безпеку України, фактично цим він і займався під час попередньої своєї діяльності, тепер цю діяльність потрібно було лише легітимізувати. Важливість посади Кулика визначалася навіть тим моментом, що його кабінет було обладнано не в приміщенні РНБОУ, а у президентському палаці. Ще цікаво відмітити і той факт, що після переселення РНБОУ з центральної частини міста Зиновій Кулик залишився у своєму попередньому кабінеті – поближче до Леоніда Кучми. У цьому була своєрідна символіка: Президент демонстрував ступінь наближення до нього Зиновія Кулика і ступінь довіри до нього. Давній опонент Кулика, Микола Княжицький, зауважив (відзначмо, з повагою), що “призначення ще раз підтвердило, що Зиновій Володимирович Кулик в більшій мірі є політиком, ніж менеджером мас-медіа”.

Юлія Мостова у “Зеркале недели” вважала, що з призначенням Зиновія Кулика було значно послаблено позиції Володимира Горбуліна. Сам Зиновій Кулик говорить, що він завжди з повагою ставився і ставиться до Горбуліна, як до людини, до думки якої дослухаються у Москві і Вашингтоні, як до політика з чистим і тверезим розумом, як до безкорисливої і скромної людини. Здається, це не подібно на фальшування.

Тим більше, що Зиновій Кулик з'явився у РНБОУ в той час, коли відійшов від справ важко хворий заступник В.Горбуліна Олександр Разумков – людина, з чиїм іменем пов'язувалося намагання активізувати проросійський зовнішньополітичний курс держави (сам Горбулін вважався “західником” у своїх геополітичних симпатіях). Відомо, що Кулик також є прихильником західного вибору, і тому його прихід у РНБОУ лише посилив прозахідну вісь. Очевидним стало і те, що саме у другій половині 1999 року, в той час, коли у РНБОУ працював тандем Горбулін-Кулик, вперше намітився відхід від традиційної “різновекторної моделі”.

1999 рік став також роком започаткування ще одного проекту під керівництвом Зиновія Кулика. Йшлося про створення всеукраїнського україномовного популярного щотижневого журналу для масового читача. Редактором нового журналу став колишній редактор легендарної львівської газети “Пост-Поступ” Олександр Кривенко. Команду було підібрано також переважно з західноукраїнських журналістів (підсвідоме втілення ідеї галицького месіанізму – у її найбільш вдалому варіанті). Було знайдено кошти, обладнано приміщення редакції. За короткий час журнал, який нарекли “ПіК” (“Політика і культура”) перетворився на одне з найпопулярніших українських видань. Зауважмо, і найавторитетніших! Окремі фінансові групи вдалося переконати, що українська мова – це також престижно, і що популярність в Україні матимуть не лише російськомовні видання.

Інші столичні ЗМІ навперебій заговорили про Кулика як про “українського Мердока”, як про творця нової мас-медіальної імперії. Тим більше, що сам Зиновій Кулик вже давно виношував плани створення всеукраїнського медіаконцерну. У липні 1997 року він говорив: ”Я переконаний, що зміг би створити потужний інформаційний концерн - який мав би власне ТБ, радіо, газети, часописи. Реально лише такий концерн і може мати силу – справжню”. “ПіК” став одним із наріжних каменів майбутньої медіа-імперії.

У 2000 році, залишившись без політичних регалій та осторонь політичного життя, Зиновій Кулик спробував свої сили у боротьбі за депутатський мандат у Львові. Було максимально використано апробовані “Демократичним Союзом” виборчі технології. Було задіяно велетенські кошти на фейєрверки та виступи естрадних співаків. Самі вибори проводилися з численними порушеннями з боку команди Кулика. І все ж нічого не допомогло. Гроші без адміністративного фактора самі по собі нічого не варті. Кулик набрав 16% голосів. Його суперник Тарас Чорновіл – 44%.

Після виборів Кулик заявив, що “у Львові панує монопартійна система, і засилля Руху тут є настільки потужним, що годі сподіватися на те, що тут зможе пройти представник будь-якої іншої сили”. У одному з інтерв'ю Зиновій Володимирович заявив, що у разі перемоги на довиборах 2000 року він висуватиме свою кандидатуру по Львівщині і у 2002 році. У разі програшу з мінімальним відривом він все-одно виставлятиме свою кандидатуру. У разі ж нищівного програшу він не повернеться більше до Львова.