Цей представник українського бізнесу належить до молодшої генерації політиків і бізнесменів. Однак він неодноразово примушував говорити про себе. У пресі час від часу з'являються його коментарі та статті за його підписом на актуальну тематику – при цьому не лише економічну. Його називають у десятці провідних українських економістів. Тривалий час він посідав своє місце в ієрархії клану Суркіса-Медведчука, хоча нині все більше заявляє про себе як про самостійного політика, без “доважок” і “прив'язок”. Попри все, він має значний вплив на прийняття рішень в оточенні нинішнього Президента і до думки його прислухаються. Він має важелі і ці важелі використовує. Однозначно, що це – політик майбутнього.

Пам'ятаю, як під час зустрічі за кавою кілька років тому, один мій київський колега (колишній львів'янин і колишній мій однокурсник) порадив: ”Покраще приглядайся до такої особи, як Губський – перспективний чоловік, далеко піде. До того ж він активно цікавиться Львівщиною як регіоном”. – “Хто-хто?” – перепитав я. “Губ-ський. Запам'ятай, диктую по літерах: Григорій, Устина, Богдан, Сергій, м'який знак, Костянтин, И, Йосип. Якщо говорити про “любимчиків” нашого “папи”, то Губський має йти одним з перших”. Пораду я врахував і почав збирати матеріали про Губського. Згодом виявилося, що у колі моїх друзів є люди, що добре знають Богдана Володимировича. Таким чином, з'явилася можливість вималювати портрет цього молодого політика і бізнесмена.

Богдан Володимирович Губський народився у Києві 30 березня 1963 року в сім'ї військовослужбовця. У дитинстві Богдан переїхав із батьками до Львова, де й минули його шкільні роки. Він мав змогу навчатися у елітарній 4-й школі і опанувати англійську мову. Цікавим було те, що у випускному класі Богданові довелося навчатися знову у Києві, і (що приємно вражало його товаришів-львів'ян) він намагався у русифікованому Києві розмовляти виключно українською мовою – попри відсутність твердого національного коріння та “націоналістичного” світогляду. Просто вважав це нормальним.

В юності довелося пережити кілька потрясінь, найбільшим з яких була рання смерть батька – генерала Радянської армії Володимира Губського. У 1980 році Богдан поступив у Київський державний університет ім.Т.Шевченка на факультет кібернетики. Колишня “лженаука” приваблювала Богдана своїми можливостями та перспективою. Від 1985 року працював на науковій роботі. Першим помітним успіхом на науковій ниві стала премія ім.М.Островського за кращу роботу у галузі математичної кібернетики (1987 р.). Результатом наукової роботи також стала його кандидатська дисертація “Регуляторні програмні алгебри узагальнено обчислювальних функцій”, захищена у 1989 році.

Але вже у тому-таки 1989 році Богдан Губськитй почав все більше думати про бізнес і політику, а не про наукову діяльність. Губський мав логічне мислення, вмів застосовувати свій досвід на практиці, а наука давала все менше і менше плодів.

На початку 90-х років молодого перспективного науковця помітили люди, які почали формувати концерн “Славутич” – Валентин Згурський та Григорій Суркіс. Достеменно не відомо, чиєю протекцією він користувався, аби потрапити у цю своєрідну “зграю товаришів”. Але він став у цьому “трудовому колективі” не лише “своєю людиною”: він увійшов у сімку обраних – поряд із Григорієм Суркісом, Віктором Медведчуком, Валентином Згурським, Юрієм Ляхом, Юрієм Карпенком та Ігорем Суркісом. Більше того, Губський очолив раду директорів щойно створеного концерну “Славутич” й очолював її від 1992 по 1998 рік. У одному з інтерв'ю Богдан Губський розповів про заснування “Славутича”: ”Концерн заснували в 1992 році мої друзі і я. До 1992 року ми працювали кожен у своїй фірмі, а потім вирішили об'єднати наші спільні інтереси однією, також спільною, компанією. Структурно концерн об'єднує цілу низку фірм, що працюють самостійно… Концерн має три стратегічні напрями діяльності: постачання енергоносіїв, переробка сільгосппродукції та інвестиційні проекти”. І водночас Губський згадав про “режим секретності”: ”Але це – закрите акціонерне товариство, і тому я, як голова ради директорів, не прагну розповідати широкій громадськості про його роботу”.

У той же час Богдан Губський активно працює над “розкруткою” власного дітища – Українського кредитного банку. У цій фінансовій структурі він посідав місце заступника голови банку.

Богдан Губський у “Славутичі” зав'язував на собі дві основні сфери бізнесових інтересів – фінансові потоки та нафтові справи. Майже 100% нафти “Славутич” закуповував у Росії та Казахстану (“Для нас немає великого значення, у кого купувати нафту. Купуємо у того, з ким відпрацьовані довготривалі зв'язки”, - говорив Губський). Але при цьому чомусь ігнорувався Азербайджан як потенційний партнер. Для більш активної діяльності у сфері нафтопереробки “Славутич” зацікавився Одеським, Лисичанським, Кременчуцьким, Херсонським та Дрогобицьким нафтопереробними заводами. Саме на цих підприємствах, в основному, розміщувалися замовлення “Славутича”. Станом на 1998 рік ці підприємства виробляли 13 найменувань продуктів нафтопереробки. Споживачами цієї продукції були близько 2000 клієнтів. “Славутич” принципово купував нафту і продавав її після переробки на НПЗ.

Після поразки “Славутича” у 1994 році Губський із рештою команди на деякий час відійшли у тінь. Потрібно було відступити, перечекати важкі часи. Нарешті у 1997 році фортуна знову усміхнулася “чудовій сімці” – концерн було “височайше помилувано”, а його керівників наближено до “двору”.

Рік перед тим “Славутич” створює проект під назвою “Українська аграрна біржа”, яку очолив Богдан Губський і в якій об'єднали свої зусилля концерн “Славутич”, асоціація “Інтерагро” та АТ “Украгробізнес”. “Сьогодні вигідніше вкладати гроші у сільське господарство як з економічної, так і з соціальної точки зору. Бо, по-перше, це не потребує великих коштів, як, наприклад, реалізація проектів у промисловості, по-друге, дає і робочі місця, і збільшення бюджетних надходжень”, - стверджував Губський. Цікавим моментом було те, що у структурах Української аграрної біржі взяли активну участь люди, близькі до тодішнього віце-спікера Олександра Ткаченка. Скажімо, президент компанії “Інтерагро” Людмила Супрун – племінниця Олександра Ткаченка.

Від часу створення Української аграрної біржі Богдан Губський став активно цікавитися сільськогосподарською продукцією і досяг у цій сфері бізнесу результатів не менших, аніж у справі продажу нафтопродуктів. Поступово він обіймає високі посади – стає заступником голови Державної комісії з питань організації біржового сільськогосподарського ринку, членом ради підприємців при Кабінеті Міністрів України.

У 1998 році Богдан Губський захистив докторську дисертацію на тему ”Інвестиційні процеси в умовах глобалізації (методологія системних досліджень і оптимізація)”. У той же час, протягом 1997 – 1998 років виходить чотири монографії молодого науковця і бізнесмена. Назви монографій чудово віддзеркалюють сферу зацікавлень Губського: ”Біржові технології ринку”, “Національні інтереси в глобальному конкурентному середовищі”, “Інвестиційні процеси в глобальному середовищі”, “Аграрний ринок”.

У своїх працях Богдан Губський часто висловлює надзвичайно своєчасні думки, які іноді йдуть врозріз із лінією українського керівництва. Тоді важко зрозуміти, що рухає пером Губського – внутрішній патріотизм чи розуміння, що без подібних політичних кроків неможливий вигідний бізнес. Скажімо, у статті “Стратегия интеграции” у “Зеркале недели” (№12, 1998) він наголошує на необхідності чіткої і виваженої політики у підходах до інтеграційних процесах, роблячи ряд застережень щодо союзу з Росією. При цьому наголошується, що “Росія на відміну від України проводить достатньо активну наступальну політику і проявляє велику зацікавленість у придбанні ефективної частини акцій підприємств енергетичної галузі, металургії, ВПК, транспортних мереж”. Фактично, перераховано ті галузі, інтерес до яких проявляв “Славутич”. У той же час в інтерв'ю “Галицьким контрактам” (№18, 1998) Губський кілька разів говорив про необхідність дотримання національної безпеки в економічній галузі, при цьому повторюючи, що він – за чесну конкуренцію.

У статті “Украина в современной системе интеграционных процессов” (Зеркало недели, 30 квітня 1999 р.) Богдан Губський констатує факт, що економічна інтеграція в рамках СНД не спрацювала через різноманітні чинники, у тому числі – через недосконалість митних і податкових тарифів. І – як резюме – “тому сьогодні єдиним вірним вибором може бути інтеграція в європейську і світову економіку на основі різноманітності форм двостороннього і багатостороннього співробітництва, напрацьованих світовою спільнотою”.

У статті “Як подолати економічну кризу, або Пошук економічної моделі відродження України” (Урядовий кур'єр, 29 жовтня 1998 р.) Богдан Губський апелює до наступних правил: ”грошово-кредитна політика має бути узгоджена з підтримкою реального сектора економіки”; “перетворити податки з гальма розвитку економіки на засіб формування ринкового середовища”; “перетворити зовнішню торгівлю на чинник розвитку економіки та підвищення добробуту”.

Богдан Губський іноді критикує і політику сліпого впровадження економічних рецептів Міжнародного валютного фонду в Україні. “Останні події в економіці ряду держав, серед яких опинилася і Україна, дають підстави для висновків, що ті контури стабілізаційних заходів, які МВФ визначає як передумови для інвестування, є дещо звуженими навіть за умови, що держава дотримується згаданої моделі МВФ безумовно”. При цьому Богдан Володимирович намагається звернути увагу на той факт, що універсальних рецептів виходу з кризи не буває, і МВФ мусить враховувати специфіку національної економіки (“В плену у виртуальной экономики”// Зеркало недели. 1998. №47).

У деяких питаннях Богдан Губський не погоджується з людьми, близькими до середовища концерну “Славутич”. Скажімо, на початку 1999 року середовище Державної податкової служби України виступило з заявою про те, що Україні не потрібна радикальна зміна податкового законодавства – мовляв, потрібно просто ретельніше збирати податки з населення, і все буде добре, бюджет буде наповнено. Богдан Губський мав свою точку зору на цю проблему, і в інтерв'ю “Киевским ведомостям” (15 грудня 1999 року) виступив за здійснення перетворень у податковому законодавстві. При цьому було запропоновано досить прогресивний варіант податкового законодавства, яке сам Губський назвав “оксамитовою” революцією у податковй сфері. Вже згодом, у 2000 році, Богдан Володимирович виступив зі своїм варіантом Податкового кодексу України.

У березні 1998 року Губський став народним депутатом України: він увійшов у список Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) під №9. Входження в першу десятку списку також свідчило про авторитет і вагу бізнесмена і політика у своєму середовищі. У Верховній Раді працює в Комітеті з питань фінансів і банківської діяльності.Попри це, Губський не є публічним політиком. Богдан Володимирович – людина досить цікава і неординарна є не надто добрим оратором і не належить до числа політиків-популістів. Він не вміє представити, подати себе публіці – і значною мірою програє під час публічних виступів.

Губський сам визначає свої позитивні і негативні риси. Позитивні – це цілеспрямованість, працездатність, уміння прогнозувати ситуацію. Головна вада – бажання осягнути неосяжне. Очевидно, Богдан Губський не помилився, визначаючи ці плюси і мінуси свого характеру. Іноді він дійсно намагається осягнути неосяжне – цьому прикладом є тематика наукових і бізнесових зацікавлень. У Губського дійсно нелюдська працездатність, але вона не завжди обертається плюсами для загалу і для оточуючих. На думку приходить Дмитро Табачник, який не завжди міг використати свій надзвичайний інтелект у конструктивному руслі, а тому його дії іноді призводили до негативних наслідків. Що ж, молода українська еліта є надто прагматичною і надто егоїстичною, аби всі свої завдатки покладати на вівтар якихось ефемерних ідей – у їхніх діях є більше особистого “я”, аніж усвідомлення категорії “ми”.

Богдан Губський захоплюється спортом, тричі на тиждень ходить у спортзал і басейн. Він читає філософську та історичну літературу. Надзвичайно демократично підходить до вибору одягу. Гроші розцінює як своєрідний шлях до повної свободи і не робить з них культу.

Губський досить рано одружився. Його дружина – бізнесмен, менеджер фітнес-центру “Фаворит”. Свого часу Губський сприяв їй з отриманням стартового капіталу. У подружжя двоє синів – 17-річний Володимир та 12-річний Віталій.

У 2000 році Богдан Губський ще раз здивував український загал, оголосивши про створення фонду “Україна – ХХІ століття” – громадського механізму для підтримки та розвитку інтелектуального ресурсу країни. Довкола Фонду Губського (як його встигли охрестити в інтелектуальних колах) згуртувалися народні депутати Василь Хмельницький і Володимир Макеєнко, банкіри і підприємці Леонід Козаченко, Олександр Сорокін, науковці Мирослав Попович, Сергій Пирожков, Олексій Онищенко, Валерій Матвієнко. Фонд має на меті влаштовувати конкурси, переможці яких зможуть отримати гранти на створення пріоритетних для держави проектів, і тим самим реалізувати свій потенціал.

Цей проект є надзвичайно цікавим ще й тим, що до участі у ньому не зголосилися колишні колеги Губського – Суркіс та Медведчук. Невже це свідчить про розрив із середовищем? І невже Богдан Володимирович намагатиметься віднині діяти самотужки – без прив'язки до олігархів (до речі, одна з рекламних статтей, що висвітлюють діяльність Фонду Губського, так і називалася – “Інтелектом – по олігархах”)? Губський має розкручене ім'я, має власний оригінальний імідж. А наявність свого Фонду може перетворити Губського на “українського Сороса”. Принаймні, це більш вдячна справа, аніж просто забави в політику.