МИХАЙЛО ГЛАДІЙ

Михайло Гладій став одним із представників плеяди регіональних політиків, яких Леонід Кучма наблизив до себе на початку 1999 року. За час свого керівництва державою нинішній Президент послідовно пройшов кілька етапів. Спочатку він опирався на окремих осіб (Д.Табачник), далі - на представників виключно однієї регіональної еліти (Дніпропетровської), потім зробив ставку на "партію влади" (НДП). Нинішній стиль керівництва Леоніда Даниловича - це прийняття політичних рішень за допомогою представників великого бізнесу (яких дехто помилково називає олігархами) та представників різних регіональних еліт. Михайло Гладій потрапив саме в останні розклади.

На початку 1997 року прихід Михайла Гладія у Львів символізував собою зміну укладу політичного життя області. Попередник М.Гладія, М.Горинь, був висуванцем промислово-фінансового лоббі, яке на початку 90-х в області було досить потужним. Щоправда, загальна державна криза боляче вдарила по промисловості області та по фінансових потоках, які йшли територією Львівщини. Своєрідною "п'ятою колоною" виступила у Львові група аграріїв - ще не оформлених у партію, але достатньо дистанційованих від промислової групи, аби розпочати з нею боротьбу за владу. Рупором "аграрної опозиції" стала львівська газета "Український шлях", яку редагував Василь Базів. Згодом Михайло Гладій наблизить Базіва і "подарує" йому пост заступника голови облдержадміністрації з політико-правових питань.

Роль Гладія у процесі формування антигоринівської опозиції досі вивчено досить слабо. Відомо, що свого часу його, на той час - заступника голови облдержадміністрації з питань сільського господарства, "вижили" зі Львова. Щоправда, Василь Базів стверджує, що Гладій перейшов на роботу у Кабмін лише з тактичних міркувань. Кабмінівська посада (заступник міністра) багатьма сприймалася як своєрідна опала. Ветеринар за освітою, Михайло Гладій здійснив у 80-х роках досить швидку кар'єру - від начальника рибгоспу до голови районної ради. Чи варто нагадувати, що Стрий, де господарював на той час Гладій, став першим містом України, у якому було узаконено національну символіку? Михайло Васильович ходив у "фаворитах" у В'ячеслава Чорновола, коли той очолював Львівську область. Згодом перебрався на роботу до Львова.

Повернення Гладія до Львова означало повну поразку промислово-фінансових груп. Але варто бути відвертими: промисловці і фінансисти, рівно ж як і політичні кола, які лобіювали їхні інтереси на регіональному та столичному рівні, не були на той час готові взяти на себе відповідальність за справи в області. Вони знали, що без допомоги АПК область підняти не вдасться. Призначення ж на керівну посаду прихильника промислово-фінансових кіл могло лише загострити ситуацію і призвести навіть до відвертого саботажу рішень обладміністрації на селі. Тому, коли від посади голови ОДА відмовилися народні депутати О.Ємець і Т.Стецьків (тоді ще - члени НДП), вибір впав на кандидатуру М.Гладія. На деякий час було збережено видимість компромісу (присутність серед заступників голови ОДА таких "китів" львівського бізнесу та промисловості, як Б.Буца чи В.Давидяк), але згодом цей компроміс було порушено. Буца і Давидяк покинули стіни облдержадміністрації. Поговорюють, що найбільшу зацікавленість у поверненні Гладія до Львова проявив саме В.Чорновіл.

У Києві Михайло Гладій влаштовував усіх - і Президента, і прем'єр-міністра (з П.Лазаренком у М.Гладія складалися цілком нормальні виробничі стосунки), і спікера. Напередодні виборів 1998 року він вирішив оформити своє членство у Аграрній партії України. Згодом, коли АПУ програла вибори, Президент спрямував свій гнів на аграріїв, заявивши навіть, що голови обласних адміністрацій, які одночасно є членами АПУ, не мають морального права обіймати свої посади. Мовляв, програли вибори, то майте політичну мужність залишити й посаду. Михайло Гладій (на диво!) не лише зберіг крісло, а й опинився у числі улюбленців Президента. Леонід Данилович якось, розчулившись, навіть промовив:"Якби всі губернатори в Україні були такими, як Михайло Гладій, то й біди не було б!"

На жаль, щодо біди Президент помилився. Біда не настала з приходом до влади Михайла Гладія. Біда продовжувалася. Привести до влади у області аграрну команду - не означало вирішити питання агропромислового комплексу. Область виявилася поділеною на сфери інтересів кількох команд - лісової, спиртової, цукрової, авторемонтної. Кожна з цих команд лобіювала свої вузькокорпоративні інтереси. А ситуація у селах області була не найкращою. Як і всюди в країні, відмічалися затримки з заробітною платнею. Не найкращою була ситуація з врожаями та приростом поголів'я худоби. Львівська обласна організація Народно-демократичної партії (яка перебувала у опозиції до М.Гладія та його команди), підбиваючи підсумки 1997 року, відзначила, що в області ефективно працювали хіба лише господарства приватного сектору і саме за рахунок приватної ініціативи вдавалося якось витягувати економіку області загалом.

Львівщина практично поховала свою промисловість. Де опинилися у часи М.Гладія такі потужні директори, як В.Рибінок чи В.Чаус? Де опинилася продукція таких підприємств, як ЛОРТА, "Полярон", "Кінескоп", "Електрон" та ряду інших промислових гігантів? Це лише у Львові - а у області? Можливо, зіграли роль і об'єктивні процеси, але чи не стали вони наслідком того, що душа губернатора якось не лежала до промисловості. Львівщина не використовувала вповні свого географічного положення, а саме свого прикордонного фактору. Звідси випливали і ряд прорахунків. Скажімо, замість того, аби розбудовувати наявний митний перехід у Раві-Руській, що став для багатьох традиційним пунктом перетину кордону, було збудовано і з помпою відкрито перехід у Краковці, названий згодом "Президентським". Але досі більшість транспортних потоків проходять саме через Рава-Руську (як говорив один із представників місцевої влади, це майже, як у парку: і доріжки зроблять, і піском їх посиплять, а коли чоловікові так незручно ходити, то він все одно свою стежку протопче, в обхід). Можна називати ще чимало мінусів, наводити цифри і аргументи. Зрозуміло одне: Михайло Гладій не був ангелом чи святим. Він і не був винятковим господарником, таким, яким свого часу вручали Золоті Зірки Героя соцпраці і чиї портрети вміщували у підручники історії.

З іншого боку, для Михайла Гладія притаманними є вольовий характер, працездатність, аналітичний розум, рішучість, мобільність. Він найменше подібний на голову сільради, якому довелося раптом пересісти у крісло губернатора. Це політик сучасного типу. Він не обтяжений комплексом провінціалізму, але він не з тих, які намагаються бути з Президентом за запанібрата на підставі однієї лише столичної прописки. Не можна не відмітити плюсів доби Гладія. Насамперед у Львові намітилися і позитивні зрушення. Було, наприклад, завершено переділ "економічного пирога". Інша річ, що промислово-фінансовим угрупованням дісталися від нього крихти та маленькі шматочки. Але сфери впливів і правила гри у регіоні чітко регламентували. По-друге, Львів перестав сприйматися як провінційне містечко: Львів - реставрований, оновлений - перетворився на місце зустрічей і візитів глав іноземних держав. По-третє, Михайло Гладій допустив до створення фактичної опозиції щодо облдержадміністрації у вигляді триумвірату НДП - Рух - ПРП. На минулих виборих ці три партії в області набрали 51% голосів виборців, і, маючи контрольний пакет довіри виборців, сподівалися на контроль за політичною ситуацією на Львівщині. Проте негативні процеси в Русі, а згодом - відхід від НДП демократичного крила зробили свою справу: відтепер з опозицією у області асоціюється лише партія "Реформи і порядок".

Можливо, формуванню не надто позитивного іміджу Михайла Гладія в області сприяло і його оточення, яке неодноразово ставало об'єктом критики місцевої преси. Ряд справді одіозних фігур у оточенні Гладія явно компрометували його своїм самодурством та непрофесіоналізмом. Однак відчувалося, що Гладій не просто терпить деяких заступників - він їм багато чим мусив завдячувати і багато у чому, мабуть, і був залежний. Ці заступники програвали вибори і звинувачували у програші "хлопчиків з мобільними телефонами", обзивали (ненароком) "ідолом" Тараса Шевченка, публікували розповіді про напівміфічні зустрічі з папою, Біллом Клінтоном та іншими політиками світового рівня. Народ складав про цих заступників аннекдоти. Михайло Гладій же терпів їх. Залишалося здогадуватися - чому?

На Львівщині останній рік роботи Гладія пройшов у очікуванні та пакуванні валіз. Час від часу (з періодичністю приблизно в один місяць), починаючи від квітня 1998 року, коридорами влади і шпальтами газет лунали чутки, ніби Михайло Гладій от-от має поїхати на роботу до Києва. Називалися ймовірні посади у Києві: міністр сільського господарства, заступник Глави Адміністрації Президента України, Глава Адміністрації Президента... Називалися й імовірні спадкоємці - Степан Сенчук, Богдан Буца, Орест Фурдичко, не відкидалася й можливість запрошення на львівський трон "варяга" з числа киян. Переміг все-таки Степан Сенчук. Але всі розмови про можливість переходу на роботу до Києва були ні чим іншим, як відголоском інтриг у оточенні Гладія, боротьби за місце поближче до "папи". Саме оточення Михайла Васильовича робило ведмежі послуги своєму керівникові, підставляючи його як під обстріл журналістської братії, так і під гнів Президента.

Насамперед те, що аграрне середовище в Україні виявилося розколотим на два табори. Перший табір складали так звані "колгоспні барони", згуртовані довкола Олександра Ткаченка. Друга група - це аграрії, які підтримували Л.Кучму. Очевидно, з приходом в уряд Михайла Гладія, який не лише почав відповідати за агропромисловий блок уряду, а й отримав фактично безмежні повноваження для роботи з сільським електоратом (взявши до рук три основні важелі впливу на село), друга група аграріїв мала взяти гору при формуванні виборчих технологій у сільськогосподарських регіонах країни. Адже село дає до 60-70% виборців. Селяни традиційно голосують більш активно, аніж міські жителі. І тому Михайло Гладій на президентських виборах перетворюється автоматично на одну з ключових фігур у оточенні Президента.

По-друге, Михайло Гладій мав впорядкувати економічні відносини всередині АПК. Не секрет, що досі значна частка ринку нафтопродуктів (бензину, солярки, мастил) для села, а також товарні потоки зерна і цукру контролювалася структурами, близькими до Олександра Ткаченка. Досить потужними були позиції в агробізнесі Олександра Мороза. Михайло Гладій мав виконати роль, середню між ролями регулювальника та активіста Рабкріну часів "військового комунізму", тобто здійснити перерозподіл агроринку так, аби добре було насамперед основному замовнику.

По-третє, Михайлові Гладієві потрібно було вирішити й ті проблеми, які не змогли вирішити його попередники. Тобто йому належло підтягти "за вуха" сільське господарство країни. Якщо протягом 1990 - 1997 років у сільському господарстві України відмічався стрімкий спад виробництва, то починаючи від 1997 року цей спад уповільнився, натомість відмічається активний застій. Цей застій прогнозувався і на 2000 рік. Значною перемогою для Михайла Васильовича може стати вихід на показники бодай 1993 року, коли відмічалося незначне покращання ситуації у сільському господарстві. Фахівці ще на початку 1999 року передбачали незначний показник спаду валової продукції - лише 2%. Наступного року цей показник мав сягнути 3%. Михайло Гладій повинен докласти всіх зусиль, аби ці передбачення не збулися.

Виникає ще одне питання: наскільки серйозно можна сприймати постать Михайла Гладія на київському владному "Олімпі"? Практика показує, що для міцного вкорінення у коридорах влади потрібно мати під собою або серйозне фінансове оперття (просто кажучи, потрібно "лягти під олігарха"), або мати за плечима потужне регіональне лоббі. Михайло Гладій не спішить виконувати ні першу, ні другу умову. Він не надто полюбляє компанії вітчизняних кандидатів у олігархи. Гладій також не зумів створити львівського лобі у стінах Кабміну. Чи не захотів. Таким чином, сподівання на те, що з приходом Гладія у Києві утвердиться і львівський "клан", не збулися. Михайло Гладій виглядає на такого собі героя-одинака, який зійде з політичної арени, виконавши заготовлену кимось для нього роль. Навряд чи він досягне більших висот, аніж досяг нині.

Потенціал людини не є безмежним. Тим більше - політика (якщо він, звичайно, не геній). А особливо, якщо цей політик тісно прив'язаний до агропромислового комплексу і не бачить, що доба ставить на порядок денний питання промислового прориву та активних реформ у всіх сферах політичного життя. Михайло Гладій не є реформатором за своєю суттю. Він погано вписується в коло урядовців-реформаторів, залишаючися своєрідним реліктом, спадком від дня минулого.